Читати книгу - "Всесвіт Початок, Вадим Мороз"

Здавалося, що увесь світ затих. Жодного звуку не доходило до його свідомості, все навколо стало чорно-білим. Він бачив лише сніг, що тихо падав на землю, немов символізуючи спокій, якого він ніколи не відчує. Глибока рана у його серці кровоточила, і не було жодної можливості зупинити цю кровотечу.

Ритуал поховання завершився, але Костянтин не міг навіть ворухнутися. Він стояв біля трун, не реагуючи на дотики до плеча від знайомих і друзів, які висловлювали свої співчуття. Його життя, здавалося, зупинилося в цю мить. Він знав, що більше нічого не буде, як раніше, і, можливо, ніколи не буде краще. Це був початок нового, але страшного розділу його життя, з якого він ще не уявляв виходу.

Сьоме січня, дві тисячі тринадцятого року, десь о полудні.

Дзвінки у двері звучали один за одним.

Костянтин, ледве піднявшись із підлоги в алкогольному сп'янінні, підійшов до дверей і промовив:

— Йди геть, хто б ти там не був, просто йди геть.

— Залізняк Костянтин? У мене для вас посилка. Ми возимо її з тридцять першого грудня минулого року. Ви можете розписатися та забрати її?

Костянтин ледве відчинив двері. Перед ним стояв кур'єр, молодий хлопець, який тримав у руках маленьку коробку і явно злякався вигляду Костянтина.

— Будь ласка, розпишіться тут, це ваше, — промовив хлопець тремтячим голосом.

Костянтин кинув пляшку віскі на підлогу й простягнув руку:

— Де розписатися треба? — промовив він, ледве ворушачи язиком.

Кур'єр швидко подав ручку та папір. Після того як Костянтин зробив нерозбірливий підпис, кур'єр одразу зник з маєтку, не затримуючись ні на мить.

Костянтин гучно хлопнув дверима, сів на підлогу, підняв пляшку віскі, зробив черговий ковток і знову кинув її на підлогу. Він підняв конверт до очей і побачив, хто надіслав посилку. Це була Мілана.

Розпаковуючи коробку, він знайшов браслет із гравіюванням: "Per astra et aeternitatem portamus amorem nostrum", що означало: "Крізь зірки та вічність ми несемо своє кохання."

Після цього Костянтин більше не міг стримувати сльози.

— Як же мені тебе бракуватиме, моє кохання... Я нестиму наше кохання до кінця вічності, крізь зірки, — шепотів він, повністю занурюючись у спогади про Мілану.

Він підняв пляшку з підлоги та почав пити далі, аж до нестями. Дні для Костянтина стали схожими на дні бабака: він не помічав ні дня, ні ночі, ні часу, який швидко спливав, забираючи його здоров'я і життя.

Тринадцяте січня дві тисячі тринадцятого року, близько четвертої вечора.

Дзвінок у двері ставав дедалі гучнішим. Костянтин прокинувся і, ледве піднявшись, почав йти до дверей, де вже чув голоси:

— Залізняк Костянтин, це поліція, відчиніть двері.

У цей же час прийшов Ян і почав стукати сильніше:

— Костянтине, відчини, це Ян!

Костянтин відчинив двері, перед ним стояли двоє поліцейських разом із Яном.

— Що сталося? Що вам від мене треба?

— Я офіцер Рисю, це мій напарник, офіцер Шевченко. Ми щодо вашого автомобіля Ford Mustang чорного кольору з червоними смугами, 1968 року. За висновком експертизи, ви не винні в ДТП. У вас обірвався гальмівний шланг, і одразу заклинило переднє праве колесо, через що машина втратила керованість. З вас зняті всі обвинувачення. Поставте підпис на документі, будь ласка. Вашу автівку ми вже повернули на ваше подвір'я.

Костянтин протягнув руку, взяв ручку у сержанта і поставив підпис, ледве тримаючись на ногах.

— Та начхати мені на цю автівку разом із вашими обвинуваченнями, — буркнув він.

Ян негайно втрутився:

— Вибачте його, він нещодавно втратив усю родину і ще не може прийти до тями.

— Розуміємо. Але рекомендую або наглядати за ним, або відвести до лікарні, щоб він отримав допомогу, — сказав офіцер Шевченко.

— Так, звісно, — відповів Ян.

Коли поліцейські пішли, Ян звернувся до Костянтина:

— Ти зовсім з глузду з'їхав? Коли ти останній раз приймав душ? Від тебе смердить, як від бродячого пса.

— Агггаа, а який сьогодні день? — пробурмотів Костянтин.

— Уже тринадцяте січня. Ти не просихаєш ось уже два тижні!

— Ааа, ну тоді, мабуть, останній душ був десь два тижні тому, — з сарказмом відповів він.

Костянтин підійшов до бару, взяв пляшку текіли, запалив сигарету і затягнувся.

— Ооо, ще є “смаколики,” — поглянув він на пляшку в руках.

— Ти що, тепер і палиш? — здивувався Ян.

— А тобі яке діло? І взагалі, чого ти приперся?

— Знаєш, я досі вважаю тебе найрозумнішою людиною, яку зустрічав у своєму житті. Але ти розумієш, що робиш із собою?

— Агггаа, ну і що з того? Слухай, Ян, дай мені спокій. Я чітко розумію, що роблю, і мені не потрібні твої нотації. Просто залиш мене.

— Знаєш, я розумію тебе, але ти себе вбиваєш, і я не можу просто спостерігати за цим. Я дам тобі трохи часу, але якщо побачу, що ти падаєш у безодню, не стоятиму осторонь.

— Ти гарний друг, Ян, але зараз я не можу чути нікого, крім себе.

— Гаразд, бувай, друже. Заїду до тебе на днях.

Ян обійняв Костянтина, вибив із його рук пляшку і загасив сигарету в попільниці.

— І закінчуй з цим, — сказав Ян і пішов.

П'ять місяців по тому. Сімнадцяте червня дві тисячі тринадцятого року, близько одинадцятої вечора.

Впродовж цих місяців Костянтин не зміг подолати свій біль і продовжував руйнувати себе алкоголем і тютюном. Все навколо почало занепадати разом із ним, життя втрачало сенс.

Одного разу, знову напідпитку, він вийшов із будинку з пляшкою в одній руці і сигаретою в іншій. На вулиці лила злива з грозою. Костянтин підійшов до автомобіля, що стояв на подвір'ї, і, піднявши голову до неба, спостерігав за блискавками.

— Чому? Чому все це сталося зі мною?! — кричав він, майже захлинаючись від власного відчаю.

Потім він з усієї сили кинув пляшку в машину, і вона розбилася на друзки. Від різкого руху він перечепився об свою ногу і впав у багнюку. Повзучи до автомобіля, Костянтин сперся спиною на його бік, підняв обличчя до неба і, не помітивши, як, заснув прямо під дощем.