Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

Дорога до міста була нескінченною. Максим їхав, поглядаючи на занесені снігом поля, і думав про дім... Дім батьків, який так давно покинув і не часто повертався. Чому?

Це запитання виникло раптом. У нього не було якогось сильного непорозуміння з батьками. Ну, хіба що батько був суворий до нього з братом, якщо вже сильно косячили. А ще з дитинства доводилося важко працювати на фермі. Вирощували все: від зелені до картоплі; від курки до корови; і навіть ставок із дзеркальними коропами теж був.

У свої шістнадцять Максим твердо знав, що в нього буде інше життя. Фермерство — це важка праця, нескінченна рутина від світанку до заходу сонця, де все залежить від погоди, ринку, удачі. А він мріяв про контроль, про чіткий план, де кожен крок веде до успіху. Місто кликало його можливостями, перспективами, незалежністю.

Максим не шкодував про свій вибір, але чомусь саме зараз, після двох днів поза звичним забігом до нової вершини, він уперше замислився: а чи так сильно він рвався геть, чи просто хотів довести щось собі й батькові? Адже був переломний момент... Максим пригадав цей день до найдрібніших деталей. Він тоді зібрався з духом, вибрав момент, коли батько не був зайнятий, і вперше відкрив перед ним свої мрії. Розповів, що хоче виїхати, вступити до університету, побудувати кар'єру в місті, працювати з фінансами, а не з землею.

Батько слухав його мовчки, не перебиваючи, і це було навіть гірше, ніж якби він почав сперечатися. А потім, коли Максим замовк, чекаючи хоч якоїсь реакції, прозвучало це коротке, жорстке:

— Де народився, там і згодився.

Як обухом по голові.

Максим не відразу зрозумів, що це означає. Батько не намагався його зупинити, не сперечався, не доводив, що той не впорається. Він просто поставив крапку. Слова, які мали звучати як напуття, прозвучали як вирок.

Того вечора він довго не міг заснути. Він хотів, щоб батько пишався ним. Хотів пояснити, що не тікає від ферми, а просто бачить своє майбутнє інакше. Але в ті роки його юнацька гордість взяла гору, і замість того, щоб продовжити розмову, він просто поїхав після дев'ятого класу, зціпивши зуби. Вступив до коледжу економіки та управління, щоб не втрачати два роки в сільській школі, а після другого курсу пішов до університету економіки та підприємництва, де вивчав фінансове планування, інвестиції та управління компаніями.

Тепер, через роки, Максим задумався, а чи було це розчарування в його виборі? Чи, можливо, батько просто не вмів висловлювати свої почуття?

Водій евакуатора повернув кермо, в'їжджаючи в місто. Міський краєвид у мить перемкнув думки молодого чоловіка на робочий лад. Телефон завібрував на приладовій панелі, впрягаючи пана Сапсана в роботу.

Справи вимагали його присутності, і він не став витрачати час на заїзд додому. Натомість зупинився біля торгового центру і зайшов до першого—ліпшого магазину чоловічого одягу. Швидко вибрав усе необхідне — класичний костюм, сорочку, пальто, черевики, що пасують до образу. Усе за статусом, усе бездоганно.

— Ваші старі речі викинути? — з посмішкою поцікавилася консультантка, спритно прибираючи бирку з пальта.

Максим опустив погляд на стопку акуратно складених речей. Старий светр, трохи мішкуваті штани, куртка. Речі з чужого плеча. І Олеся сказала, що повертати їх необов'язково...

— Ні, складіть у пакет, — відповів він після секундної паузи.

Максим ніколи не був сентиментальним, але ці речі могли послужити приводом до зустрічі з чарівною господинею старої садиби.

Дівчина здивовано округлила очі, але нічого не сказала. А він, прийнявши фірмовий пакет, вийшов із магазину, навіть не дивлячись у дзеркало. Знову у своєму звичному вигляді. Знову пан свого життя.

Він узяв пакет і вийшов із магазину, відчуваючи на собі зацікавлені погляди персоналу. Молоденькі продавчині крадькома переглядалися, а хтось навіть спробував зав'язати розмову, але Максим лише хмикнув, не зупиняючись. Він знав, що привертає увагу — високий, упевнений, із холодною харизмою людини, яка звикла отримувати своє. Жінки завжди тягнулися до таких, мріючи про свого особистого казкового принца з успішною кар'єрою і респектабельністю.

Але його це більше не забавляло. Усі ці нафарбовані кішечки в пошуках вдалого квитка в життя не викликали ні інтересу, ні бажання. Занадто передбачувано, занадто поверхнево. Він давно втомився від однотипних посмішок і натяків.

Легка важкість у руці нагадувала, що в його житті з'явився рудий «горобчик» із небесно-блакитними очима. Думки знову повернулися до Олесі. Ось уже кого він не міг назвати передбачуваною...

Горобець явно запав на нього — Максим відчував це так само ясно, як і власне задоволення від цієї здогадки.

Таксі напрочуд швидко домчало його до офісу. Від думок про Олесю настрій злетів угору, і з усмішкою задоволеного хижака він переступив поріг офісу, миттєво притягуючи погляди жіночої половини колективу.

— Я — вдома! — повідомив він голосно, переступаючи поріг власної приймальні.

Його секретарка Альбіна, поки він роздягався і брав до рук папку з документами, радісно посміхаючись, встигла коротко викласти ситуацію.

За два дні, що він був відсутній, нічого критичного не сталося. Хуртовина не тільки затримала його в селі, а й паралізувала більшу частину міста, сповільнивши робочий процес.