Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Що — піжама? — не зрозумів Гайда.

— Ну ось, на кишені «Абріл» вишито. Також назва фірми. У вас півлікарні у таке вдягнуто.

— А в чому ж працювати?! — не зрозумів Гайда. — Добре, що дарують. Я ще можу, а медсестра за свою зарплату хіба зможе робочий одяг собі купляти?

— Ходіть на здоров’я, — розвів руками третій, але цього слова тут бути не повинно. Порушення закону.

— Та куди ж його діти?

— Не знаю, — здивувався перший. — Кишеню відпороти, фарбою замалювати…

— Я що — не маю чим зайнятися? — не міг заспокоїтися Гайда.

У кабінеті ситуація взагалі виглядала катастрофічно. З десяток ручок від різних фірм, що одразу впдали в очі, виявилися найменшим криміналом. Біля рукомойника висів рушник з вишитим «спазмалгіном», запасний халат з «клексаном», на столі стандартний папір з вибитим у кутику «лефлоцином», а тека, у якій лежав недописаний звіт, геть уся складалася з візерунків, утворених «фраксипарином».

— Що, зразу у кайданки? — не приховуючи уїдливості, жовчно пожартував Гайда.

— Та як… вас? — розплився в посмішці той, хто вочевидь організовував рейд. — А хто ж нас тоді рятуватиме? Миколо Прокоповичу, протокол ми мусимо скласти. За тиждень у нас із Києва перевірка. Ото ходитимуть і дивитимуться те, що й ми зараз. І якщо вже вони знайдуть — не ображайтеся. А матеріали сьогоднішні нам виключно для страховки. На випадок, якщо упродовж тижня ви оце все не ліквідуєте.

Сфотографувавши кричущі порушення з різного ракурсу, усі троє потисли йому руки і рушили далі дбати про законність у країні суцільного абсурду.

Заведений до краю, завідувач думав лиш про те, щоб хлопцям в операційній не перепало від нього, адже в такому стані важко стримувати своє роздратування. Та цього разу доля уберегла колег від неправедного гніву завідувача, бо пролунав зворотній дзвінок від обласного хірурга.

— Слухаю, Борисе Петровичу, — зітхнув Гайда.

— Отже слухайте, я розібрався. Заступник міністра у нас новий, і оту дисертацію пише, виявляється, його дитина. Але він української мови не знає і всі документи на російській складає. А перекладають вже — кому випаде. Тож потрапило, напевно, до малограмотної секретарки, бо в оригіналі вимагалося звітувати про «травми льогкіх», а отже, повинно бути «легенів». Ну, а в неї вийшло «легкі».

— Шляк би їх трафив… — вилаявся завідувач. — От завжди мене цікавило, чому явище безголовості яскравіше виражене «нагорі», ніж «унизу». Ну повинно ж навпаки бути!

— Багато що повинно, — згодився обласний. — Та вам гріх жалітися, бо ви ще звіту не склали. А от дев’ять районів уже здали. І що ви думаєте — сходиться усе до одиниці, навіть із цією нісенітницею. От же ж уміють наші хірурги дані підганяти! Ну, тепер наново перероблятимуть.

Слова тут були зайві.

— Ну, ось, дожилися… — похитала головою Ліля. — Уявіть собі, — ви вже для нього «дядько Вадим». І навіть якісь секрети має. Ото відколи ви до Труша поїхали, сидить і чекає. А ви знаєте, до речі, що у нас робиться? Рябоконя хтось отоварив — місця живого немає. Півморди запухло. Таки увірвався комусь терпець.

— Хто такий Рябокінь? — не зрозумів Лужний, — і за що його товкти? Я ж не в курсі ще.

— О-о… — здивувалася медсестра. — Є у нас такий. Півставки в архіві має і половина на «швидкій». Підлота найвищого гатунку. Лікар ніякий, зате проліз у депутати райради від якоїсь там партії. Крикун, одне слово. Пише на всіх і вся — до будь-яких інстанцій. Хоче керувати. Вже і на завполіклінікою мітив, і на заступника головного. Тепер головним замислив стати. Часи непевні — все можливо. Скільки знаю його — стільки бруд на усіх підряд лиє.

— Ну, такі скрізь є, — похитав головою Вадим. — У сім'ї, як то кажуть, не без виродка.

— Наш усім решті дасть фори, — безапеляційно заявила Ліля. — Ви за вікна чули? Це ж з його подачі. Він перший почав писати. Ні, ви уявіть — ти працюєш у лікарні, тобі самому по крижах тягне, твої ж хворі страждають… І ця наволоч однаково бере і пише до фінвідділу, до прокуратури, що керівництво лікарні нагріло руки на вікнах! Та нехай би десять разів нагріло — ніхто ж тобі цього не зробить, як сам не зумієш. А воно отаке…

Далі медсестра не знайшла слів.

— Цінний екземпляр, — згодився Вадим. — І кажеш, сильно відлупашили?

— Конкретно, — радісно повідомила вона. — Рябокінь до Щерби навіть ходив обстежуватися. Казав, з драбини впав і забився. Але ж видно, що побили. А Щерба знаєте що зробив? До обласної лікарні направив. Сказав, що травми надто серйозні і сам не наважується. Нехай тепер поїздить і по чергах потовчеться.

— Нехай, — згодився Вадим. — Придурків треба вчити, хоч іноді. От тільки…

— Що? — не зрозуміла Ліля.

— Тільки якщо усе справді так, як ти розповідаєш, то логічно думати, що все-таки Рябокінь ваш дійсно впав із драбини.

— Чому? — викотила очі медсестра.

— Тому що за логікою «правдоборця», він обов'язково спробував би використати цей випадок в своїх інтересах. Розумієш? Такому раз в око дати — потім матимеш клопіт. Він з одним синцем півроку по шпиталях товктиметься і заяви писатиме, що за праве діло його скалічили. Отже, швидше за все, таки впав з драбини, ще й при свідках. Або… якщо справді товкли, то не так просто.

— Дійсно… — здивувалася медсестра. — А вам би, доктор, у слідчих органах працювати. Не пробували?

— Ні, — засміявся Вадим. — Не вийде. Я добрий. Та й не фахівець. Просто детективи люблю читати. А знання й у повсякденному житті не завадять. От як зараз. То що там, Сергійку?

— Ми усе чітко зробили, — насилу дочекався своєї черги малий. — Спочатку вона пішла ніби до нашої школи, потім повернула до організації, де електрика всяка… А далі сіла до машини! «Шевроле»! А потім поїхала. Сама!

— Не зрозуміла, кого це ви тут вистежуєте? — запитала Ліля.

— Твою «улюблену» пацієнтку.

— Що? — скривилася медсестра. — Ту алкоголічку? Що це ти навигадував, сину? Не слухайте його.

— Нічого я не вигадував! — образився хлопчик. — А ще ви правильно казали — режим порушує. Пива не пила, але курила у машині. Довгі цигарки такі. І по мобільному розмовляла!

— Дякую, — пожвавився Вадим. — Ось так, дівчино. Казав я, що таких не переношу!

— Що це означає? — не зрозуміла медсестра.

— Побачиш, — упевнено пообіцяв Вадим, — коли вона прийде знову. У вашій глибинці таке не часто буває, а от я надивився.

Злість на обличчі лікаря була непідробною.

Невеличкі віконця напівпідвального приміщення були завішані ганчір'ям, щоб ніхто не побачив, що діється всередині. Цекало з Хижняком також були вдягнені у щось, схоже на