Читати книгу - "Серце серед кісток, Рубен Гримар"

Слова, які вона хотіла почути колись, у минулому житті, раптом стали нестерпними.

“Вільна? Зараз? Коли я нарешті... знайшла?”

В грудях щось зламалось. Не з тріском — з тихим шелестом. Як пергамент, на якому хтось списував долю, а потім стер усе одним рухом.

“Вільна. Йди.”

Леора зробила крок до краю палуби. Але не тому, що хотіла піти. Вона йшла, бо не могла більше стояти рівно.

Туман піднявся — лагідний, теплий. Як обійми. Але не ті, що тримають. Ті, що прощають.

За його завісою — обриси. Ледь видимий силует «Жнеця». Її дім. Її прокляття. Її вибір.

Він зникав.

Не тікає… Відпускає.

Вона не могла дихати. Груди стискались, серце билося глухо. Вона намагалася зібратись, сказати щось — хоча б подумки. Але нічого не виходило.

“Я не хочу йти.”

Її руки здригнулись. Пальці на шаблі — слабкі. Коліна м’якли. Вона не падала. Але трималась тільки тому, що десь там — далеко — ще звучала скрипка.

“Я не хочу йти. Залиши мене. Залиши…”

Але Жнець мовчав. І музика — все ще грала. Не благаючи. Не засуджуючи. Просто прощаючись.

“Проживи своє життя.”

Вона стиснула губи, щоб не зірвався звук. Сльози не текли — їх не було. Але всередині все кричало.

Вперше з того моменту, як вона ступила на палубу проклятого корабля, Леора відчула себе по-справжньому самотньою.

Не покинутою — ні.

А викинутою в світ, де знову треба жити.

І вона стояла. Не йшла. Не могла. Не хотіла.

А музика… продовжувалась.

І вона — просто слухала.

Тремтяча. Зламано-пряма. Вільна.

Хоча цього не просила.

Хоча цього не хотіла.

Жива.