Читати книгу - "Незвична формула, Наталія Гавдьо"

Повернувшись з таємної кімнати в бібліотеці, Лін намагалась поводитись так, ніби нічого надзвичайного не сталося. Хоча це, зважаючи на її вчорашній день, було приблизно так само реально, як заварити чай у вулкані.

Вона зайшла до своєї кімнати в гуртожитку, ледь не перечепившись через купу книжок, і кинула Аркіана на подушку. Той одразу вмостився посередині ліжка, як кіт, що вважає себе головним.

— І не дивись так, — пробурмотіла вона. — Усе одно я не візьму тебе в душ.

В цей момент пролунав знайомий звук з коридору — тихий вибух і чийсь обурений крик. Лін вискочила в халаті в коридор, босоніж, із зубною щіткою в роті. Інші студенти теж визирали, мов горобці після грому.

Двері навпроти її кімнати — ті самі, за якими жила тиха та завжди чемна Грета Рілвін — не просто прочинилися, а лежали на підлозі, наче хтось їх вирвав з м’яса реальності.

А з кімнати йшов дим. І свист.

— Що за… — Лін витягла щітку з рота і кинулась до дверей.

Замість затишної кімнати, яку вона колись бачила, тепер там — чорна порожнеча, що пульсувала. У центрі стояла Грета. Волосся розтріпане, очі — світяться. І під ногами — тріщина, яка розходилась у всі боки, немовби простір намагався втекти.

— Я не… Я не хотіла! — кричала вона. — Вони не мали знайти мене!

— ГРЕТО! — вигукнула Лін, але щось затягнуло її слова.

Вона кинулася вперед, та Аркіан зреагував першим: з його кристального тіла вирвався промінь і створив щит, що відділив Лін від чорної вирви.

Грета озирнулася, її очі змінювались — то золоті, то зовсім чорні.

— Він сказав, що сховає мене! Що я буду в безпеці! Але… вони знову шукають…

І з тріщини вирвалась рука. Не людська. З білої мани, схожа на гілку, з очима по всій поверхні. Аркіан загарчав — так, він міг гарчати! — і щит блиснув потужно.

— Грета, слухай! — закричала Лін. — Вийди звідти, я витягну тебе!

— Я… не можу… Я сама — тріщина, — прошепотіла вона з відчаєм. — Передай їм. Вона пробудилась.

З цим її тіло стало прозорим, наче пил, який відірвався від часу. Артефакт виштовхнув Лін назад у коридор і замкнув простір, тріснувши по швах, а потім… усе зникло.

Коридор став знову тихим. Але в підлозі лишилась одна темна пляма — як слід, як нагадування. Ніби поріг світу став тоншим саме тут.

---

Через годину Лін вже сиділа з Фенріком та Кораль у новій кав’ярні академії. Перед нею — кава з карамеллю і тремтячі руки.

— Вона зникла, — прошепотіла вона. — Просто… стала частиною тріщини.

Фенрік був похмурий:

— Тріщини між вимірами — це не рідкість останнім часом. Але зазвичай вони не забирають тих, хто має ім’я в розкладі занять.

Кораль сиділа мовчки, затискаючи горнятко.

— І вона говорила “вона пробудилась”. Хто “вона”? — спитала Лін.

— Я не знаю, — відповіла Кораль, — але це… звучить як щось дуже давнє. Можливо, з тих часів, коли мана тільки починала проростати крізь світ. І коли артефакти ще не були речами — а були істотами.

Аркіан легенько засвітився. Лін поглянула на нього і прошепотіла:

— Твоя пам’ять — це ключ. І щось мені підказує, що це був лише початок.