Читати книгу - "Море-океан"

— Енциклопедія називається «Про межі, які існують у природі»…

— Прекрасна назва. У мене в семінарії був учитель…

— Не перебивайте, отче Плюшу…

— Я вже дванадцять років її пишу. Нелегка річ… я практично вивчаю, до чого спроможна дійти природа чи, ліпше сказати, де вона вирішує спинитися. Адже вона ж завжди спиняється, рано чи пізно. Це наука. Приміром…

— Розкажіть на прикладі «цупколапих»…

— Ну, це особливий випадок.

— А ви вже чули розповідь про цупколапих, Плассоне?

— Бачте, він розповів цю історію мені, люба мадам Деверіа, а ви почули її від мене.

— Хай йому грець, це ж надзвичайно довге речення, вітаю Плассоне, у вас уже ліпше виходить.

— То що ж це за цупколапі?

— Цупколапі живуть у північних льодовиках. Це по-своєму досконалі тварини. Практично не старіють. Якби захотіли, могли б жити вічно.

— Який жах.

— Але ж пильнуйте, бо природа все контролює, ніщо від неї не втече. Й ось що трапляється: одного дня, маючи десь років із сімдесят чи вісімдесят, цупколапі перестають їсти.

— Та невже?

— Так. Припиняють їсти. Отак проживають у середньому ще три роки в такому стані. А потім умирають.

— Три роки, не ївши?

— Пересічно. А деякі проживають і більше. Але врешті-решт, і це важливо, — вмирають. Це наука.

— Це ж самогубство!

— У певному сенсі.

— І ви гадаєте, що ми вам повіримо, Бартлбуме?

— Погляньте-но, у мене навіть малюнок є… малюнок цупколапого…

— Трясця, а ваша правда, Бартлбуме: малюєте ви як курка лапою, чесно, я ніколи не бачив малюнка… (стоп)

— Це не я малював… то моряк, який розповів мені цю історію, він і намалював…

— Моряк?

— Вам про це все моряк розповів?

— Так, а що?

— Ой, молодець Бартлбум, і справді по-науковому…

— Я вірю вам.

— Дякую, панно Елізвін.

— Я вам вірю, і отець Плюш теж, адже так?

— Певна річ… цілком правдоподібна історія, ба навіть якщо добре поміркувати, я ж її вже чув, либонь, у семінарії…

— Справді, у семінаріях стільки всього вчать… чи існують семінарії для пані?

— Мені саме зараз спало на думку, Плассоне, а ви могли б намалювати ілюстрації до моєї енциклопедії, було б чудово, хіба ні?

— Я маю малювати цупколапих?

— Там, окрім цупколапих, є ще безліч іншого… Я написав 872 статті, можете обрати, які подобаються…

— 872?

— Слушна думка, вам не здається, мадам Деверіа?

— Статтю про моря я б залишила без ілюстрацій…

— Панотець Плюш самотужки малює малюнки для своєї книги.

— Елізвін, пусте.

— Але ж це правда.

— Невже в нас є тут ще один вчений…

— Це чудова книжка.

— Невже ви теж пишете, отче Плюшу?

— Та ні… це трохи незвична річ, сказати б, не зовсім книга.

— Ні, це справді книга.

— Елізвін…

— Він нікому її не показує, але вона дивовижна.

— Як на мене — то вірші.

— Не зовсім.

— Проте ви майже вгадали.

— Пісні?

— Ні.

— Ну ж бо, отче Плюшу, не змушуйте вас умовляти…

— Ось, саме так. Це…

— Саме так що?

— Та ні, я кажу щодо вмовлянь…

— І не кажіть, що…

— Молитви. Це молитви.

— Молитви?

— Оце так…

— Та в отця Плюша не такі молитви, як решта…

— А мені це видається пречудовим задумом. Мені завжди здавалося, що нам бракує молитовника.

— Бартлбуме, науковцю не слід молитися, а якщо це справжній науковець, він не повинен навіть думати про те, щоб… (стоп)

— Навпаки! Саме через те, що ми вивчаємо природу, оскільки природа — є не що інше, як дзеркало…

— Він написав чудову молитву про лікаря. Він же теж науковець, хіба ні?

— Як це «про лікаря»?

— Вона називається «Молитва лікаря, який рятує хворого, й у мить, коли той підводиться одужавши, лікар почувається безмірно втомленим».

— Як?

— Це ж не назва для молитви.

— Я ж вам кажу, що отець Плюш складає не такі молитви, як зазвичай.

— Чи вони всі так називаються?

— Ну, деякі я назвав коротше, але задум саме такий.

— Розкажіть нам про інші молитви, отче Плюшу…

— О, то тепер ви цікавитеся молитвами, га, Плассоне?

— Не знаю… є «Молитва за хлопчика, який не може вимовляти літеру “р”», або «Молитва чоловіка, що падає з урвища й не хоче вмирати»…

— Неймовірно…

— Ну, звісно, вона дуже коротка, лише кілька слів, або «Молитва старого, у якого тремтять руки»… тощо.

— Виняткова річ!

— І скільки ж ви їх написали?

— Небагато… Їх нелегко писати, часом кортить, але якщо бракує натхнення…

— Та ж приблизно скільки?

— Сьогодні наразі їх… 9502.

— Неможливо…

— Божевілля…

— Чорт, Бартлбуме, порівняно з цим ваша «Енциклопедія» — зошит із нотатками.

— Але як ви їх пишете, отче Плюшу?

— Не знаю.

— Учора він написав чудову молитву.

— Елізвін…

— Справді?

— Елізвін, прошу…

— Учора він написав одну про вас.

Усі несподівано замовкли.

Учора він написав одну про вас.

Але сказала це, не дивлячись ні на кого.

Учора він написав одну про вас.

Елізвін дивилася в інший бік, промовляючи це, тому саме зараз усі обернулися, захоплені зненацька.

Стіл біля вітражів на вхідних дверях. За столом сидить чоловік, тримаючи в руці згаслу сигару. Адамс. Ніхто гадки не має, коли він прийшов. Може, хвилину вже сидить, а може, завжди сидів.

— Учора він написав одну про вас.

Ніхто не поворухнувся. Та Елізвін, підвівшись, рушає до нього.

— Вона називається «Молитва про чоловіка, який не хоче назватися на ім’я».

Утім, говорила ласкаво. Вона говорила це до нього ласкаво.

— Отець Плюш гадає, що ви — лікар.

Адамс усміхається.

— Лише часом.

— А я кажу, що ви — моряк.

І всі решта мовчать. Непорушні. Але вслухаються в кожне, кожнісіньке слово.

— Лише часом.

— А тут сьогодні ким ви є?

Адамс похитав головою.

— Лише той, хто чекає.

Елізвін стоїть просто перед ним. У голові в неї чітке й дуже простеньке питання:

— Чого чекаєте?

Лише два слова. Проте їй забракло сили їх промовити, бо за мить до цього почула, як у її голові хтось пробурмотів:

Не питай мене про це. Елізвін. Благаю, не питай мене про це.

Вона так і стоїть, без руху, втупившись поглядом у ті німі, як камені, Адамсові очі.

Тиша.

А потім Адамс, звівши очі над нею, мовить:

— Сьогодні навдивовижу сонячно.

За вітражами, навіть не зойкнувши, померли всі хмари, і сліпуче дзвенить ясна погожа