Читати книгу - "Шепіт у пітьмі , Дроянда"

Ніч видалась неспокійною. Після зустрічі з Максимом усі намагалися відпочити в одному з покинутих технічних приміщень бази. Але Соня не могла заснути. В її голові клубочились спогади — втеча, полон, Ніл, а тепер ще й він… Данил.

— Не спиться? — тихо пролунав голос біля неї.

Вона обернулася. Данил сидів поряд, спостерігаючи за нею в тьмяному світлі ліхтаря.

— Важко, коли світ руйнується, — сказала вона, не зводячи з нього погляду. — Але ще важче — коли серце починає відчувати щось нове. Страшне. Але бажане.

Він не відповів одразу. Підійшов ближче, торкнувся її руки.

— Я боюся лише одного, Соню. Що в якийсь момент я тебе втрачу. І не через ворогів. А тому що не скажу, що відчуваю.

Її серце забилось сильніше.

— Скажи.

— Ти стала для мене не просто ученицею, не просто дівчиною, яку я хотів захистити. Ти — вогонь, який я більше не хочу гасити.

Їхні губи зустрілись у тиші, серед запаху пилу і старого металу, але поцілунок був ніжний, теплий, справжній. Вона обійняла його, мов рідного, а він втопився у ній, мов у спасінні.

Вперше за довгий час — ні база, ні Орден Тіні, ні навіть зрада Макса — не мали значення. Була тільки вона і він. Їхні пальці, серця і дихання сплелися в одну симфонію, яку можна було почути тільки в тиші перед бурею.

Їхній поцілунок тривав лише мить, але ця мить здавалася вічністю. Соня торкалася долонями до його щік, а Данил тримав її так, ніби весь світ зник — лишилась тільки вона.

— Я… я теж щось відчуваю, — прошепотіла вона.

— Тоді не втікай більше, Соню, — відповів він. — Не від себе. І не від мене.

Вона вже хотіла відповісти, але…

— Значить, ти справді з ним… — пролунав голос із темряви.

Соня різко обернулася. Біля дверей стояв Артем. У його погляді змішувалися біль, здивування і… ревність.

— Артеме?.. — голос Соні задрижав. — Ти… що ти тут робиш?..

— Врятував тобі життя. Уперше, до речі, не в останню хвилину. Я йшов по сліду, від самого аукціону. А тепер бачу, що був зайвим.

Данил підвівся, напружено, але без агресії.

— Артеме, зараз не час для цього…

— Для чого? Щоб дізнатись, що поки я тягнувся через підземні тунелі й ховався від охоронців Ордена, ви тут… цілуєтесь?

— Ти не розумієш… — почала Соня, але він підняв руку.

— Я все розумію. Ти зробила свій вибір.

Запала тиша. Та не звичайна — вона палила зсередини.

— Але вибір — це не кінець, — додав Артем холодно. — Це тільки початок. Ми всі потрібні одне одному, якщо хочемо вижити.

Він кинув на стіл пошарпану мапу.

— Тут — справжнє гніздо Ордена. Якщо хочете знати правду до кінця — ходімо. Але не як коханці. А як союзники.

Соня відчула, як її серце стискається. Вона стояла між двома частинами себе — минулим і теперішнім, болем і надією. І обидві частини вимагали її рішучості.