Читати книгу - "Чорна тінь, Ана-Марія Еріш"

Ми з Лулу розсталися, і хоч я намагався не думати про це, всередині все здавалось заплутаним і тяжким. Як би я не намагався відкинути свої почуття, я все одно не міг забути про них. Я досі не розмовляв з Ілларією. Вона була поряд, і я точно знав, що її життя в безпеці, але я не мав жодної уяви, як правильно вести себе з нею після того, що сталося. Мені було важко впоратися з усім цим, і навіть думка про розмову з нею викликала в мені страх. Як сказати їй все, що я відчуваю? Як знайти слова, щоб це не звучало як брехня чи уникання? Можливо, мені просто потрібен час.

Тому я намагався триматися подалі від неї, хоча серце тяжіло до розмови. Під час цієї відсутності, я вирішив поділитися своїми переживаннями з Дарсаною. Моя сестра, як завжди, не стримала сміху.

- Ти схожий не на принца вампірів, а на маленьке хлопчисько, що боїться зізнатися дівчинці, яка йому подобається, — засміялася вона.

Її слова одразу змусили мене почервоніти. Моя сестра завжди була справжнім острівцем розради для мене. Вона чудово знала, як змусити мене почуватися легше, навіть коли я відчував, що опинився у пастці своїх власних думок. Але насправді, я дуже сумував за її присутністю тут. Вона б, напевно, все відчула і допомогла мені зрозуміти, що робити. А зараз я просто намагався триматися на поверхні.

Мої думки занурились в ту ж саму безвихідь, і я відчував, що мені потрібно трохи часу, щоб самостійно розібратися з ситуацією. Між тим, я знаю, що Ілларія вийшла з Людмілою, і я залишався в саду, ніби обраний місцем для тиші й роздумів. Уже не вперше я опинився тут. Сад був моїм улюбленим місцем в палаці. Тут можна було знайти спокій і самотність, що так важливо після всіх подій.

Але самотність тривала недовго. Невдовзі я побачив Реджинальда, який прямував до мене. О, ось і він. Я майже міг передбачити, що зараз він почне говорити про Ілларію і те, як вона страждає через мене. Мабуть, він намагатиметься втрутитися у мої стосунки, так як йому дуже важливо піклуватися про свою племінницю. Я вже готовий до цього.

- Я вже готовий, — посміхнувся я, намагаючись трохи пожартувати. — Давайте, починайте вже.

- До чого ти готовий? — запитав Реджинальд, абсолютно не зрозумівши мій натяк.

- Слухати про те, як Ілларія страждає через мене і що я маю поговорити з нею. Це ж так очевидно, що ви саме це збираєтесь сказати, — я намагався не виглядати надто серйозно, щоб не здатися грубим, але в моєму голосі, мабуть, звучала деяка іронія. — Ви ж так піклуєтеся про свою племінницю, яку виховали. Але, скажу відверто, це не спрацює. Ми самі з усім розберемося.

Реджинальд лише м'яко розсміявся. Я замовк. Можливо, я щось не так сказав? Чи може він насправді мав інші наміри? Як би там не було, тепер я дізнаюся, що він мав на увазі.

- Я впевнений, що ти зробиш все так, як вважаєш за потрібне, — спокійно відповів Реджинальд, виглядаючи цілком мирно. — Насправді, я просто хотів тебе покликати, адже мені знадобиться допомога. Але мені було важливо почути ці слова.

Ось це так! Я й справді осоромився перед королем. Мабуть, це не перший раз, коли я кажу те, що думаю, і це призводить до непорозумінь. Але мені це не вперше. Я звик говорити прямо, навіть якщо це не завжди найкращий шлях. Іноді моя прямолінійність приносить більше проблем, ніж я хотів би, але що поробиш?