Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 11

У хороших фентезійних книжках героїня потрапляє в чужий світ, довкола неї — хмари магії та доленосних знайомств, а до кінця п’ятого розділу її вже цілує великий вождь, роняючи сльозу усвідомлення: «ти — моя доля!»

А в реальності мене трафіком витягують із теплого дому, дають півтори години на збори, і під гигикання сільських дітей переселяють до будинку цього рудоволосого каменя без емоцій. Півтори години. Півтори! Наче я не людина, а посилка з безкоштовною доставкою, і кур'єр уже їде.

Глейв, ця фентезійна зараза з волоссям кольору полум’я, дав мені рівно стільки часу, щоб зібрати свої манатки і переселитися в його божественно нудний лонгхаус.

Він навіть не спромігся пояснити, навіщо все це. Не сказав: «Ти моя доля, тут містика, магія, давай цілуватися на тлі заходу сонця».

Ні. Він сказав: «Переїдеш. Скоро за тобою приїдуть». І все. Навіть «будь ласка» не додав. Наче я його домашній улюбленець, якого він не дуже хотів, але довелося взяти.

Я сиділа серед напіврозкиданих речей, вже вдесяте загортаючи одні й ті самі штани в ковдру. Чи треба мені цей атрибут XXI століття? Що взагалі брати? Все? Нічого? Душу б свою скрутити в вузлик, та, здається, вона вже й так уся в складках від напруги.

Це ж не просто «ну поживи в мене трохи», це — «перебирайся в невідоме логово до чувака, який дивиться на тебе, наче ти зіпсувала йому п’ятирічний план».

Я обурювалась. І стінам, і казанку Дорини, і шкарпетці, що загубилась під лавкою. Хіба так поводяться в хорошому фентезі? Де момент прозріння? Де «я побачив тебе й зрозумів — ти та, про яку снив»? Де епічні пророцтва й кільця, що стискаються на пальці при зустрічі істинного кохання? А цей що? Навіть не спитав, чи зручно мені, чи не злякаюсь. Просто — переїжджай.

Буквально як у серіалі, де героїня жила собі життям, а потім її випадково телепортнуло у світ, де всім все одно. Ну й нехай. Тепер «все одно» — мій рідний клімат.

Я згадувала свою кімнату вдома. Мій диван, плед з пінгвінами, старий чайник, що булькав, ніби варив зілля. А в мене ж там були плани! Серіальний марафон, вечеря з Олькою в місцевій кафешці, вечірні ванни під драматичний плейліст. А тепер — вождь, возик і переїзд по наказу. І жодного тобі вай-фаю.

Що далі я пакувала, то більше хотілося жбурнути в нього подушкою. Або двома. Холодний, як березневий лід, і такий… незворушно-впевнений. Наче світ винен йому вірити на слово. А я — ні. Я людина XXI століття, мені потрібні аргументи, факти, бодай якісь емоції, зрештою.

Коли повозка нарешті приїхала, я чекала побачити коня. Або хоча б маленький візок з фйордським шармом. Але, о диво, замість граційного скакуна з гривою кольору пшениці на мене чекала… квадратна телега з колесами, ніби хтось надихався радянським вантажівкою.

— Це… це для мене? — підняла я брову, дивлячись на чоловіка, що вів коня.

— Повозка. Щоб зручніше було.

— Ааа, дякую, тобто кавалерійський виїзд на захід скасовується? — буркнула я.

Він хмикнув. — На коні було б тряско. Та й мішки тягати незручно.

— Ага, звісно. А то я боялась, що приїду занадто ефектно й зіпсую місцеву естетику. — Я театрально зітхнула. — А так усе як треба — загублена дівчина, базарна телега, "Економ-клас".

Він подивився на мене з виразом «де вас таких тільки знаходять».

— Вождь сказав — швидко доставити.

— А він у курсі, що я не посилка з АліЕкспресу? Хоча за строками доставки дуже схоже.

— Ти будеш у безпеці.

— Супер. Залишилося лише зрозуміти, від кого.

Я вмостилася в повозці з виглядом справжньої королеви абсурду, і ми рушили. На мене дивилися. Хтось шепотівся, хтось посміхався, діти навіть махали руками. Я почувалася то новенькою в школі, то відьмою в селі, де давно не було новин. Навіть корова, що мирно жувала край дороги, дивилася на мене з осудом.

Дорога тягнулася між дерев’яними будівлями, по вибоїнах, по містках, повз городи й курей. В одному місці бабуся, не дивлячись, зліпила якесь захисне знамення місцевого розливу. Я ледь стрималась, щоб не зробити відповідь — ну, на всяк випадок, раптом тут справді хтось не той.

Нарешті ми під’їхали. Лонгхаус. Величезна дерев’яна будівля, як з легенд про вікінгів. Величезний дах, стіни з різьбленням — вовчі морди, спіралі, сонця. Двері — важкі, ніби охороняють не дім, а секрет тисячоліть.

Всередині, як з’ясувалося, теж не скромно. Просторо, пахне димом, хлібом і чимось давнім, як бабусина скриня.

На вході мене зустріла приємна, висока жінка років п’ятдесяти. Стримана, доброзичлива, з теплом у погляді, що відчувається одразу, наче плюшевий плед на плечі.

— Вітаю, Міє. Я — Наїна, тітка нашого вождя. Заходь, не стій на порозі, — сказала вона, проводячи мене всередину.

Вона провела мене коридором, показала мою кімнату. О, моя кімната. Особистий простір — і це вже прекрасно.

— Ось твоя, — сказала Наїна, відчиняючи двері.

Всередині — просторе приміщення. Вікно з дерев’яними віконницями, різьблений стіл, крісло біля вогнища, полиці з тканинами та глиняними глечиками, ліжко — широке, з хутряним покривалом. Усе в м’яких, земляних тонах. Скандинавський затишок. Навіть віник у кутку здавався домашнім.

— Тут тепло. Якщо змерзнеш — ось ковдри. Хочеш, покажу, де ховаються солі для ванни.

— О так, мрія кожної жінки! — радісно кивнула я.

Наїна усміхнулась:

— Ти обов’язково повинна розповісти мені про свій світ! Але вже завтра, сьогодні знаннями поділюсь я.

Ми сіли на лаву. І тут почалася довга-довга розповідь. Про лонгхаус. Хто де спить. Хто коли їсть. Як тут минають дні. Вранці воїни йдуть, увечері повертаються. Дружин мало — не всі воїни зайняті, та й є вдівці. Є прислуга. Є найближчі чоловіки й жінки. На задньому дворі є кузня, де кують не тільки мечі, а й сокири та ятагани. Обіди спільні, якщо захочу — можу готувати сама. Можу допомагати на кухні або в лікувальні. Можу нічого не робити — як сказала Наїна, мені поки що багато що пробачиться.