Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Франц

Площа була вщерть заповнена. Люди зібралися з усіх куточків імперії, перетворившись на щільну масу очікування.

Вони не вимагали нічого, крім одного — слова.

Слова, що повинно прозвучати чітко, спокійно, владно. Без тіні сумніву.

Кожен погляд буде прикований до мене.

Кожен рух, кожен подих — під пильним прицілом тисяч очей.

Я стояв за кулісами, прислухаючись до гулу натовпу, що поступово наростав, мов морський прибій. У руці — складений аркуш промови, з якого я востаннє перечитував написане. Рядки вже жили в моїй пам’яті, але я повторював їх подумки знову й знову. Не тому, що міг забути, а тому, що мав бути певен — нічого не зіб’ється, не загубиться, не зрадить.

Коли настав мій час, я ступив на поміст.

Тиша, що оточила мене, була не менш гнітючою, ніж попередній гул.

Вона раптом стала відчутною — густа, як туман, і така сама небезпечна. Кілька секунд я стояв, намагаючись уловити ритм власного дихання. Якби не ці короткі миті, я б, певно, повірив, що зовсім спокійний.

Почав говорити.

Спершу трохи скуто, але з кожним реченням голос міцнів. Слова ставали впевненішими, вони текли з уст, ніби давно чекали свого часу. Я відчував, як мовби виринаю з глибини — і вже не тону, а пливу.

— Ми живемо в час перемін, — пролунало в повітрі. — Перемін, які неможливо зупинити, як неможливо спинити хід річки. Це — доба нових можливостей і великих випробувань. І тільки разом, з’єднавшись серцями, ми здатні пройти її гідно.

Я бачив, як натовп завмер. У цій тиші не було байдужості — лише уважність.

І я продовжив:

— Як ваш імператор, я звертаюся до вас не лише з волі державного обов’язку. Я звертаюся до вас як син цієї землі, як той, хто знає: без міцної опори на народ, навіть трон — лише хитка конструкція. Я обіцяю вам: усі мої дії, кожне рішення — в ім’я миру, добробуту й сили нашої Аурелії.

Слова йшли вільно, наче вони не були написані кимось іншим, а народжувалися в мені просто зараз. Я говорив не з обов’язку, а з внутрішньої потреби. І з кожним новим реченням відчував — мене чують.

— Ми повинні пам’ятати: сила — в єдності. У найтемніші часи ми вистояли, бо були разом. Ми піднімалися з руїн і повертали гідність — не за наказом, а за покликом серця. І якщо сьогодні перед нами стоять нові виклики — ми відповімо на них так само. Разом. Без страху. Без вагань.

Я бачив, як люди слухають. Як ловлять кожне слово. Мить за миттю напруга спадала. Я відчував — я з ними, і вони — зі мною. У цю мить усе здавалося на своїх місцях.

І раптом — різкий звук.

Постріл.

Я здригнувся, рука злетіла до коміра.

Під пальцями — волога, гаряча.

Біль у шиї обпалив тіло, і тільки він доводив, що я ще живий. Світ захитався, обличчя в натовпі розпливлися. Все, що я чув — далекий шум, згусток голосів, крики, що злилися у химерний гул. Повітря здалося мені раптом важким, як вода.

Я схопився за край трибуни, намагаючись утримати рівновагу.

Темрява насувалась — повільна, важка, невідворотна.

Натовп вибухнув криками.

Хтось збив мене з ніг. Накрив собою.

Усе навколо розпливалося.

Мені не вдалося втримати себе — я відчував, як темрява наближається, і в ту мить кілька рук, що схопили і підняли мене.

Тіло було немічним, але зі мною були мої люди.

Світ навколо не мав вже значення.
Все було затуманене, і тільки неприємне відчуття болю в шиї, серце, що шалено билося, і гул у голові не дозволяли мені забути, що я ще живий.

***

Не знаю, скільки часу минуло.

Я не міг орієнтуватися в часі, відчуття часу змішалося з відчуттям тяжкості.

 Коли я відкрив очі, побачив лише знайому стелю своєї спальні. Тихі перешіптування, мовляв, тільки звуки, що сплелися у щось таке невиразне й важке.

— Його Величність опритомнів, — почув я голос. Він звучав ніби через товщу води, на зразок відлуння. Дзвін у вухах не давав мені чітко зрозуміти, що саме говорив лікар.

Він нахилився ближче, і, зібравши всі сили, я спробував зосередитись на його губах. І, зрештою, почув:

— Ваша Величносте, ви мене чуєте?

— Так, — прошепотів я, ледве вимовляючи слова.

Лікар трохи заспокоївся, хоч і не переставав уважно дивитися на мене.

— На вас було скоєно замах, — повідомив він. — Злочинця упіймали. Вам потрібно буде відпочити кілька днів, перш ніж повертатися до своїх справ.

Я намагався зібратися, але голова кружляла, і сам я відчував себе як чужий у своєму тілі. Моя рука стискала простирадло, і я почувався так, наче все, що сталося, залишилося поза мною, ніби я не мав жодного стосунку до цього. Слова лікаря звучали, але відлунювали в моїй свідомості, наче нічия тривога.

— Замах... — вимовив я беззвучно, намагаючись осмислити ситуацію. Я відчував, як цей момент розтягується, охоплюючи мене туманом розпачу та відчаю. Що я мав зробити з цією правдою? Що з цією реальністю, яка тільки що розпалася на моїх очах?

— Залиште нас, — сказала мати, її голос не був строгим, а швидше — з холодною вимогою.

Вільгельміна присіла на край ліжка, і я відчув, як її руки обережно обхопили мою долоню. В її очах було щось нове — справжня турбота, яка пробивалася крізь звичну для неї холодність і владність.

— Мій синочку, ти мене налякав, — прошепотіла вона, і я почув, як її голос мимоволі зламався.

Я повернув голову, намагаючись побачити її, але біль у шиї і голові був настільки нестерпним, що навіть погляд не приносив полегшення. Я мовчав.

— Ти не повинен більше залишати себе без належного захисту, — продовжила вона, — цей інцидент ясно показав, наскільки небезпечне твоє становище. Можливо, варто збільшити кількість охоронців біля тебе. Ти не можеш дозволити собі бути таким вразливим, навіть якщо хочеш зберегти вигляд безтурботності.

— Мати, — сказав я, важко ковтаючи, — не можу дозволити собі жити в оточенні постійної охорони. Це зробить мене в'язнем власного трону. Кожен день в колі цих стін, під постійним наглядом — це не життя.