Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

— Не можу уявити, як складно об’єднати у фіналі серію із шістнадцяти книжок. — Мейджорс повернулася до теми. — Як воно — прощатися з таким популярним персонажем?

— Ну, це непросте запитання, — завагався Мактавіш. У його словах вчувалося легке сп’яніння, а попередній блиск в очах зник. Він явно, як типовий алкоголік, міг вправно вимовляти попередньо відрепетирувані репліки, але геть губився в імпровізації. Він оглядав натовп, і я помітив, що його погляд зупинився на Ваєтті, але не задля підтримки, як, наприклад, тоді, коли я виглядав Симону. У його очах спалахнуло роздратування. Ваєтт злегка зіщулився на стільці. Власник він компанії чи ні — було зрозуміло, хто тут головний. Свою відповідь Мактавіш звернув до нього: — «Прощатися» — це таке сильне слово. Я не хочу спойлерити людям, які ще не дочитали, але жодні двері ніколи не зачиняються.

— Мені здається, це найбільша сенсація, яку ми від вас отримаємо, — спокійно відповіла Мейджорс, помітивши навмисну відстороненість Мактавіша. — Тоді ще одне запитання для зацікавленої публіки. Чи правда, що ви всі свої книжки пишете на друкарській машинці? Я чула, ви це робите, щоб запобігти спойлерам, маючи лише одну друковану копію кожного рукопису. Це здається доволі радикальним рішенням.

— Це не так уже й радикально, якщо подумати. Раніше рукописи Дж. К. Роулінг приковували наручниками до зап’ястя її видавця, як ядерні коди президента США. Видавці Дена Брауна вимагали, щоб його перекладачі протягом місяця працювали з підвалу в Мілані, без інтернету, а якщо захочуть скористатися туалетом, їх туди супроводжували охоронці. Це не можна сприймати легковажно. Ви б бачили, чим мені погрожували, щоб отримати рукопис. А з тим, що в наш час усе онлайн, я просто не довіряю своєму комп’ютеру. Крім того, мені подобається відчуття доторку до клавіш.

— А якщо ваш будинок згорить? — не втримався я. Зізнаюся, мені додав трохи сміливості той факт, що раніше він став на мій бік.

Це вперше я говорив безпосередньо з Мактавішем, і він подивився скоса, наче намагався вирішити, чи образитися на таке. Мені було цікаво, чи він справді заступався за мене, чи просто хотів не погодитися з Вольфгангом. Зрештою він сказав:

— Я б сприйняв це за знак Всесвіту, що мені, мабуть, потрібна ще одна чернетка.

Він знову відкрутив флягу й зробив довгий ковток, чітко даючи зрозуміти, що треба рухатися далі.

Ройс був схожим на собаку, готового вийти на прогулянку, — таким був його ентузіазм, коли запитання нарешті почав отримувати він.

— І останній…

— Але не менш важливий! — втрутився він.

— Так. Звісно. — Я зрозумів, що тут Мейджорс використала «звісно» як ввічливий спосіб сказати «замовкни». Фактично будь-коли, коли її уривають. Я описав її як жінку, що дуже обережно ставиться до своїх слів і не бажає, щоб її відволікали від них чи говорили за неї. — Алан Ройс, автор циклу про доктора Джейн Блек, дія в романах якого розгортається на сталевих столах у моргах. Украй моторошне чтиво!

— Мені більше подобається думати, що я пишу романи про суспільство, розбещеність і людяність, а сам злочин є лише двигуном для більш… — Ройс зупинився на тому ж місці, що й за сніданком, і я зрозумів, що це людина, яка сприймає себе дуже серйозно й хоче показати, якими великими зусиллями йому все вдається. Він був із тих, хто несе валізу на колесах, просто щоб поскаржитися на те, яка вона важка. — Більш освіченої розмови навколо деяких проблем реального світу.

— Звісно.

— Я думаю, що це наша робота насправді. Досліджувати суспільство. Думаю, це те, про що казав Вольфганг щодо французького модернізму…

— Крім того, ви маєте власний досвід роботи серед усієї цієї кривавості й жорстокості, чи не так? — Мейджорс із задоволенням зводила розмови про Ройса до найбільш сенсаційних аспектів його особистості. Варто зазначити, що натовп віддав перевагу тому, щоб слухати про морги, ніж про французький модернізм Вольфганга. — Ви самі колись були судмедекспертом?

— О, так, це те, що надихнуло мене писати літературу. — Ройс надмірно підкреслив останнє слово, затримавшись на звуку «л»: стулив губи міцно, а тоді вистрілив ними те слово, наче з требушета[8]. Здавалося, він чомусь цілився ним саме в мене, хоча це не мало жодного сенсу, адже я був єдиним, хто не опублікував нічого з літератури.

— Чудово, — відповіла Мейджорс. — Перейдімо до запитань аудиторії. — Ройс трохи спохмурнів, діставши тайм-аут, та або вона не помітила, або їй було байдуже. Мейджорс показала на накритий чорною тканиною мольберт позаду неї. — А після цього ми маємо для вас особливий подарунок. Тож. Запитання?

Першою піднесла руку «Мізері»-дівчина. Мейджорс показово роздивилася незворушний натовп, перш ніж з очевидним браком ентузіазму вибрати її. Один з організаторів передав до аудиторії бездротовий мікрофон, і жінка підвелася.

— Моє запитання до Генрі. — Говорячи, вона трохи пружинила навшпиньках. — Мене звуть Брук, і ви можете знати мене як президентку «Дворняг Морбунда»!

«Дворняги Морбунда» були затятими фанатами Мактавіша. Мактавіш майже не впізнав згадку про свій фан-клуб, а також фразу на її футболці («Сліпому коневі — що кивок, що підморгування» — шотландський вислів про прямоту в спілкуванні, близький до крилатої фрази Морбунда, яку той часто виголошував у своїх монологах, коли пояснював, як розкрив справу. Коли я вперше побачив цю футболку, запідозрив, що Брук була його піарницею, але тепер я знав: вона — Головна Дворняга. Був сенс у тому, що вона сіла в потяг спеціально заради підлабузництва до Генрі. Ціна цієї поїздки досі здавалася надмірною для дівчини її віку (я так само вважав, що їй трохи за двадцять, не в останню чергу — бо думав, що пристрасть організовувати будь-що, не кажучи вже про те, щоб стати президенткою глобального фан-клубу, розчиняється, як цукор у воді, коли тобі виповнюється двадцять п’ять). Але я припускав, що вона із заможної родини. Або це, або її захоплення Мактавішем було таким затятим, що для неї не мало значення, скільки зусиль їй доведеться докласти, скільки змін відпрацювати в барі чи як довго мити підлоги у фастфудах, щоб зустріти свого кумира.

Слова Генрі відлунювали в голові — «ви б бачили, чим мені погрожували, щоб отримати рукопис», — і я подумав, чи присутні в поїзді