Читати книгу - "Ліс, що ховає секрети , Віталій"

Ранок наступного дня приніс у Залісся лише посилення страху, який тепер відчувався майже фізично, як туман, що проникає в кожен куток. Після четвертого зникнення, та ще й приїжджого дачника, офіційна частина розслідування зрушила з місця. Вчорашні гості з району, слідчий Коваленко та огрядний оперативник, вже сиділи у дільничного, намагаючись створити видимість бурхливої діяльності, що зводилася переважно до перекладання паперів та обговорення, де тут можна купити нормальну каву, а не те, що заварює тітка Оксана (ображений погляд Петра Петровича змусив їх швидко замовкнути).

Майор Громов, втім, не витрачав часу на бюрократичні танці. Зібравши дрібні невідповідності з вчорашніх допитів, він вирішив сфокусуватися на останній жертві – Федорі Івановичу. Приїжджий, не місцевий, не вплетений у вікові сільські драми – його зникнення могло бути ключем, або ж, навпаки, просто ще одним жахливим випадком у цьому дивному місці.

– Петре Петровичу, – звернувся Громов до дільничного, який, здавалося, подумки рахував кожного птаха за вікном. – Нам потрібна інформація про пана Федора Івановича. Не про його звички в місті, про які ми вже запитали його дружину. А про те, хто з ним тут контактував. Наскільки я зрозумів, у нього був… садівник? Чи хтось, хто доглядав за ділянкою, поки їх не було?

Петро Петрович кивнув, відриваючи погляд від вікна і повертаючись до реальності, яка, втім, здавалася все менш реальною. 

– Так, є такий. Микита. Місцевий. Непитущий, що для Залісся вже рідкість, – дільничний криво посміхнувся. – Правда, трохи…потайним. І руки має золоті, особливо до квітів. Всю ділянку Федора Івановича до пуття довів.

– Відмінно, – Громов підвівся. – Підемо поговоримо з Микитою. Він міг бачити щось, знати щось про пана Федора, чого не знала дружина. Можливо, якісь його місцеві справи? Неофіційні контакти?

– Ходімо, – погодився Петро Петрович, вже беручи ключі зі столу. Він знав, що Громов не відчепиться, доки не переверне кожен камінь. Та й сам дільничний, попри своє скептичне ставлення до «маніяка», відчував, що в цій справі приїжджий дачник – це або зовсім випадкова, або, навпаки, ключова фігура.

Дача Федора Івановича зустріла їх тишею, яка була ще більш гнітючою, ніж тиша в інших частинах села. Будинок стояв самотньо, оточений квітучими клумбами та доглянутим газоном – маленький острівець міського комфорту на тлі дикої, настороженої природи Залісся. Десь неподалік тихо шуміла річка, а ще далі – стояла темна стіна Лісу.

Микиту знайшли на задньому дворі, де він порався біля ягідних кущів. Чоловік років шістдесяти, з глибокими зморшками навколо очей і засмаглим, вивітреним обличчям. Руки його були вузлуваті, покриті землею. Побачивши службову машину та двох поліцейських (Громов у костюмі, Петро Петрович у своїй пом'ятій формі), Микита випрямився. Погляд його став одразу ж настороженим.

– Доброго дня, Микито, – привітався Петро Петрович, намагаючись звучати приязно, але без зайвої м'якості. Він знав, як спілкуватися з місцевими – прямо, але без тиску.

– Доброго дня, Петре Петровичу, – буркнув садівник, витираючи руки об старі штани. Його очі, маленькі та чіпкі, швидко оцінили Громова. Чужий.

– Це майор Громов. З Києва», – представив дільничний. – Ми тут… ну, ви знаєте. По справі Федора Івановича.

Обличчя Микити стало кам'яним. Він повільно кивнув. – Чув. Біда. Хороший був чоловік. Спокійний.

– Так. Хороший чоловік, – погодився Громов, підходячи ближче. – Микито, нам потрібно поставити вам кілька запитань. Ви доглядали за ділянкою пана Федора? Часто тут бували?

– Як приїжджали, бував. Допомагав по господарству. Землю порати, траву косити. Таке, – відповідав Микита, уникаючи прямого погляду.

– Коли ви бачили Федора Івановича востаннє? Розмовляли з ним? – запитав Громов, дістаючи блокнот.

– Бачив… днями. Перед тим, як зник, – Микита на мить замовк, ніби згадуючи. – Був тут, садили квіти біля ґанку. Говорили про врожай, про погоду. Нічого такого.

– Пан Федір був чимось стурбований останнім часом? Нервував? Можливо, скаржився на щось? Або на когось? – Громов ставив стандартні запитання, уважно стежачи за реакцією садівника.

Микита зітхнув, подивився на свої руки. 

– Та ні. Який там стурбований. Він на відпочинку був. Тихий такий. Рибу любив ловити.

– А відвідувачі? До нього хтось приїжджав? Можливо, з міста? Незнайомці?

Садівник похитав головою. 

– Нікого не бачив. Тільки вони з дружиною.

– А гроші? – запитав Громов, змінюючи тактику. – Пан Федір не мав якихось проблем з грошима? Можливо, позичав у когось? Або, навпаки, комусь був винен?

Микита різко підняв голову. В його очах промайнула щось схоже на… паніку? Він одразу ж опустив погляд.

– Гроші? Які гроші? Ні, не знаю. Не говорив він зі мною про таке.

– Але ви сказали, що допомагали йому по господарству, – м'яко, але наполегливо вів далі Громов. – Можливо, він давав вам гроші за роботу? Розраховувався?

– Ну… так. Платив. Скільки домовлялися, стільки й платив, – Микита відповідав напружено, його голос став тихішим.

– А чи не давав він вам останнім часом якусь більшу суму? Не за роботу? Можливо, просив щось передати? Або… приховати? – Громов вів до суті, відчуваючи, що натрапив на щось.