Читати книгу - "Світло Лани, Філундія"

Лана торкнулась води — спокійної, глибокої. Повітря — легкого, невагомого. Вогню — дикого і живого. Але земля… мовчала.

Лана сиділа годинами біля башти землі, прикладала руки до ґрунту, торкалась дерев, слухала вітер. Вона намагалась викликати в собі ту ж силу, що допомогла їй врятуватись у критичні миті. Але тепер усе було інакше. Без загрози, без паніки — вона була просто сама з собою. І не чула нічого.

— Можливо, ти не маєш цієї сили, — прошепотіла Санні, сідаючи на її плече. — Може, це твоя межа.

— Це не межа, — хрипко відповіла Лана. — Це кінець. І я його ненавиджу.

Її переслідувало відчуття незавершеності. Її завжди зупиняло щось на середині дороги. Страх провалу. Сумнів. Порожнеча. Тепер це було і тут.

Вона згадувала реальне життя. Скільки всього залишила недоробленим — курси, мрії, проєкти, стосунки. Як би не змінювався світ, Лана все одно залишалась собою.

— Скарб, ага, — пробурмотіла з гіркою іронією. — Наполовину зібрана колекція стихій. Майже творець.

І тієї ночі їй наснився сон.

У ньому не було світла, лише м’яка тінь, крізь яку світилися зірки, наче туманне небо. З’явилась постать — не людська, і не звіряча. Вона змінювалась: то лисиця з очима, повними вікової мудрості, то контур гігантського дракона, що майже зливався з тінню. Його обриси — стародавні, величні, повільні.

Він не промовляв жодного слова.

Але передавав образи.

Зів’ялий світ. Земля потріскалась. Ліси щезли. Порожнеча.

Потім — вона, Лана, стоїть босоніж на пагорбі. Пальці торкаються землі. З-під них виростає трава.

Потім — пульс, який йде з надр. І вона зливається з ним.

Наостанок — сяйво і фраза, яку вона не почула вухами, а прийняла серцем:

«Ти — та, хто чує волю. Ти маєш силу обрати, що з нею робити».

Вона прокинулась до сходу сонця. Відчувала, ніби частина туману в голові розвіялась.

Лана вийшла на ґрунт босоніж. Під ногами — роса. Вітер ледь чіпав волосся. Вона опустилась на коліна, торкнулась землі.

Не вимагала. Не чекала. Прийняла.

І тоді… щось прокинулось.

Наче пульс — ледь чутний, але справжній. Пальці стали теплими, в грудях защеміло. Земля під її руками злегка піднялась, ніби зробила вдих разом з нею.

Цього вистачило.

Вона всміхнулась.

— Я відчуваю тебе, — прошепотіла. — І я не зупинюсь.

Четверта стихія — не підкорена — відгукнулась.