Читати книгу - "Тінь гори"

— Непогано,— визнав я.

— Гадаю, твої насуплені брови натякають на ще одне запитання.

— Мені також цікаво, чому це місце називають Дас Раста, тобто Десять Шляхів, коли я зміг нарахувати лише дев’ять входів і виходів.

— Ти мені подобаєшся, гора! — мовив Ішміт, використовуючи слово, що означало «біла людина».— Мало хто це помічає. Насправді тут дійсно десять шляхів, що і стало приводом так назвати це місце. Але один з них залишається прихованим і доступним лише для тих з нас, хто тут мешкає. Щоб дізнатися про цей шлях, потрібно або стати одним з нас, або померти від наших рук.

Саме цієї миті Абдулла вирішив повідомити мету свого візиту.

— Я приніс твої гроші,— сказав він, нахиляючись ближче до підлесливої посмішки Ішміта.— Але є одне питання, яке я маю пояснити перед тим, як тобі їх віддати.

— Що за... питання?

— Свідок,— уточнив Абдулла, розмовляючи достатньо голосно, щоб і я почув.— Ви отримали свою репутацію, бо були настільки швидкі під час завдання, що навіть джин не зміг би помітити удару вашого леза. Але під час виконання цього завдання, яке ми вам доручили, хтось-таки спромігся усе побачити. Особа, яка описала ваших людей поліції.

Ішміт зціпив зуби, зиркнув на своїх людей, а потім знову на Абдуллу. Помалу його посмішка повернулася, але зуби й досі були зціплені, неначе він тримав ними ножа.

— Ми, звісно ж, позбудемося свідка,— процідив він.— І, звісно, без додаткової оплати.

— Вже немає потреби,— відповів Абдулла.— Сержант, який приймав заяву, є одним з наших. Він відгамселив свідка і переконав його змінити свідчення. Але ти маєш розуміти, що в такій справі я мушу висловитися від імені самого Санджая. Особливо враховуючи, що це лише ваше друге завдання, отримане від нас.

— Джарур,— знову просичав Ішміт. Звісно.— І я можу тебе запевнити, що проблеми свідків більше ніколи не постане, доки в нас із вами спільний бізнес.

Ішміт узяв руку Абдулли у свою, потримав її мить, потім встав, повернувся спиною і почав дертися назад на верхівку нової гори до нового трону з мішків. Коли він нарешті знову всівся на вершині купи, то промовив лише одне слово.

— Панкадж! — сказав він, звертаючись до велосипедного вбивці, який сидів зі мною.

Фардін витягнув пакунка з грошима зі свого наплічника. Він передав його Абдуллі, а той віддав пакунка Панкаджу. Уже збираючись вилазити на купу мішків, він трохи завагався і обернувся до мене.

— Ти і я, ми ніколи не б’ємося,— широко посміхнувся він, знову простягаючи мені руку.— Пукка? Правильно?

Його широка посмішка була щира: наївне задоволення від нової дружби було б висміяне як ознака наївності всіма тими гангстерами і вигнанцями, з якими я познайомився і перебував у австралійській в’язниці. Але ми були в Бомбеї. І посмішка Панкаджа була щира, як і його готовність боротися зі мною декілька хвилин тому; така сама щира була і моя.

Я лише тоді усвідомив, з ким я перекидався образами, коли Ішміт вимовив його ім’я. Він був другою людиною в банді велосипедних убивць і за вправністю з ножем не поступався самому Ішміту.

— Ти і я,— погодився я, переходячи на хінді,— ми ніколи не б’ємося. Незважаючи ні на що.

Його лукава посмішка стала ще ширша, і він атлетично видряпався на купу мішків, щоб віддати пакунка Ішміту. Абдулла підніс руку до грудей на знак прощання.

Ми знову пішли слідом за Абдуллою крізь лабіринт провулків, далі через вітальню, де й досі сидів дядько Диліп, читаючи газету, з ногою біля кнопки в підлозі, а потім вийшли на вулицю.

Доки ми заводили мотоцикли, Абдулла привернув мою увагу. Коли ми зустрілися поглядами, його обличчя осяяла рідкісна широка посмішка щастя і збудження.

— Мало не вскочили в халепу! — сказав він.— Шукран Алла.[29]

— Коли це ви почали використовувати субпідрядників?

— Два тижні тому, поки ти був на Гоа,— відповів він.— Пам’ятаєш адвоката, якого ми найняли, того, що здав наших людей поліції і видав їм конфіденційну інформацію?

Я кивнув, пригадуючи нашу злість, коли члени компанії отримали довічні строки завдяки зрадницькій інформації власного адвоката. До суду було подано апеляцію, проте її ще не розглянули, і наші люди й досі перебували у в’язниці.

— Він приєднався до великої групи своїх приятелів у пеклі,— промовив Абдулла, його золотаві очі блищали.— І на його вирок апеляцій не подаватимуть. Але не будемо порушувати наш спокій безчесними розмовами. Ну ж бо насолоджуватися поїздкою, і будьмо вдячні Аллаху за те, що він позбавив нас необхідності вбивати вбивць, яким ми заплатили вбити за нас. Бути живим — це чудова і неймовірна річ, алгамдулілла. З Божої милості.

Та коли ми з Фардіном і Гусейном прилаштувалися позаду Абдулли, дорогою назад до зборів санджайської ради, я зовсім не думав про Божу милість. Інші мафіозні угрупування також час до часу наймали велосипедних убивць. Навіть копи інколи доручали їм, так би мовити, прибирання, але Хадербгай — засновник нашої мафії — завжди відмовлявся.

Неважливо, де збираються люди — у залах засідань чи в борделях, вони визначають і узгоджують для себе моральні стандарти. Й одним з таких стандартів, якого дотримувався Хадербгай, була можливість для жертви подивитися в очі свого вбивці перед смертю. Наймати вбивць, замість власноруч убивати, для декого було занадто радикальною зміною, я був певен. Для мене це справді було вже занадто.

Порядок і хаос танцювали на тонкому лезі, яке тримало на витягнутій руці сумління. Залучення велосипедних убивць нахиляло це лезо. Принаймні половина членів компанії були віддані її кодексу, а не Санджаю, ватажку, який його змінював.

Перший проблиск моря на Марін-драйв відвернув роздуми мого серця, хоча голова так і не прояснилася від сумних думок. Я відхилився від тієї червоної тіні. Я припинив думати про ту піраміду вбивць і непередбачливість Санджая. Я перестав думати про свою власну роль у тому безумстві. І їхав зі своїми друзями в нікуди.

Розділ 7

Якби з нами не було Абдулли, то ми з Фардіном і Гусейном влаштували б перегони дорогою до зборів ради, прошмигуючи між автомобілями й обганяючи один одного аж до самої мечеті Набіла. Однак Абдулла ніколи не гнав