Читати книгу - "Крістіна"

— Деннісе, вибач мені, — тихо мовив Арні. — Більше я тебе в таке не втягуватиму.

— Та забудь. Давай міняти колесо.

Ми підняли «плімут» моїм домкратом (кілька жахливих секунд я думав, що задній бампер зі скреготом гнилого металу відірветься) і зняли колесо. Поставили запаску, затягнули трохи гайки й опустили машину на асфальт. Мені аж полегшало, коли вона знову стояла на дорозі; на те, як гнилий бампер угинався під домкратом, страшно було дивитися.

— Ну от, — сказав Арні, приплескуючи старезний погнутий диск на гайках кріплення колеса.

Я стояв і дивився на «плімут», і зненацька те відчуття, яке я пережив у гаражі в Лебея, повернулося. Його викликав вигляд новенької шини «Фаєрстоун» зліва праворуч. На ній досі була наліпка виробника і яскраво-жовті крейдяні позначки балансування, які похапцем зробив хлопець із заправки.

Я здригнувся — але передати словами ту раптову дивину не зміг би. Було таке відчуття, наче я побачив змію, яка от-от скине стару шкіру, що частина тієї старої шкіри вже відлущилась, а під нею відкриваються проблиски новизни.

Ральф стояв на своєму ґанку й сердито глипав на нас. В одній руці він тримав гамбургер-сендвіч на «Диво-хлібі», з якого скрапував соус. Інша рука зімкнулася на бляшанці пива «Айрон-Сіті».

— Скажи, красунчик? — поробурмотів я до Арні, опускаючи його поламаний домкрат у багажник «плімута».

— Чисто тобі Роберт Гадфорд[28], — промимрив у відповідь Арні, і це подіяло — ми обидва підхопили хихотунців, як буває, коли вирішується довга й напружена ситуація.

Арні вкинув спущену шину в багажник, на домкрат, а потім не втримався — пирхнув і затулив рота долонями. Вигляд у нього був, як у малого, якого запопали над банкою з варенням. І варто було мені про це подумати, як я й сам розреготався.

— Чого це ви, босота, регочете там? — проревів Ральф. І підійшов до сходинок ґанку. — Га? Хочете, щоб я вам голови скрутив? Я це можу, повірте!

— Тікаймо звідси швидше, — сказав я Арні й прожогом кинувся до свого «дастера». Регіт уже було не спинити; він просто викочувався з нас хвилями. Я впав на сидіння водія й завів двигун, не перестаючи тихо іржати від сміху. «Плімут» Арні переді мною заревів і випустив смердючу велетенську хмару синього вихлопу. Та на тлі того шуму я чув його писклявий безпорадний сміх, і звучав він більше як істерика.

Ральф на всіх парах понісся до нас через свій газон, не випускаючи з рук крапаючий бургер і пиво.

— Ви чого регочете, босото? Га?

— Ти, ти зануда! — тріумфально прокричав Арні й рушив під акомпанемент автоматної черги вихлопів. Я вдарив по педалі газу своєї власної машини й мусив різко викрутити кермо, щоб уникнути Ральфа, котрий вочевидь намірявся на вбивство. Я все ще сміявся, але то вже був не добрий сміх (якщо він узагалі був добрим), а пронизливий задиханий регіт, більше схожий на крик.

— Я тебе вб’ю, чмо! — гримів Ральф.

Я знов натиснув на акселератор і цього разу ледь не в’їхав у зад Арні.

Я показав Ральфу середній палець.

— Викуси! — прокричав я.

Потім він уже був позаду нас. Намагався наздогнати; кілька секунд тупотів по тротуару, та незабаром спинився, важко дихаючи й шкірячи зуби.

— Що за божевільний день, — промовив я вголос і сам трохи злякався слізного тремтіння у власному голосі. У роті знову було кисло. — Що за божевільний хріновий день.

Гараж Дарнелла на Гемптон-стрит був видовженою будівлею з іржавими рифлено-металевими стінами та іржавим рифлено-металевим дахом. Заляпана брудом табличка перед входом повідомляла: «ЗАОЩАДЖУЙТЕ! ВАШЕ НОУ-ХАУ, НАШІ ІНСТРУМЕНТИ!» А нижче інша табличка меншими літерами обіцяла «Місце в гаражі потижнево, помісячно чи річно».

За автосервісом Дарнелла лежало звалище старих авто. Простягалося воно на квартал і з усіх боків було оточене п’ятифутовою огорожею з того самого рифленого металу — млявий реверанс Вілла Дарнелла в бік міської комісії із зонування. Не те щоб комісія могла притиснути до нігтя Вілла Дарнела, і не тому, що двоє з трьох членів комісії із зонування були його друзями. У Лібертівіллі Вілл Дарнелл був знайомий практично з усіма людьми, які мали бодай якийсь вплив. Він був одним із тих хлопців, які є майже в кожному маленькому місті, — сірий кардинал, що тихо стоїть за багатьма подіями.

Я чув, що він замішаний в активному наркотрафіку в Лібертівілльській старшій школі й Дарбійській середній; також чув, що він мав якесь знайомство з крутими бандюками в Пітсбурзі та Філадельфії. Я в це не вірив, принаймні свідомо, але точно знав — якщо тобі потрібні феєрверки, «бомби з вишнями» чи ракети в пляшках на четверте липня, Вілл Дарнелл їх тобі продасть. А ще я чув, від свого батька, що за дванадцять років до тих подій, коли я був ще зовсім п’ятирічним юнаком, Вілла Дарнелла судили, як одного з головних фігурантів у справі викрадення автомобілів на великій території, яка простягалася від наших широт на схід від міста Нью-Йорк аж до Бенґора, що в штаті Мен. Зрештою обвинувачення з нього зняли. Але тато сказав, що він не сумнівається — Вілл Дарнелл по вуха замішаний в інших махінаціях, в усьому: від викрадення вантажівок до підробок антикваріату.

«Гарне місце, Деннісе, від якого краще триматися подалі», — казав тато. Було то рік тому, невдовзі після того, як я отримав свого першого драндулета й інвестував двадцять доларів в оренду місця в гаражі Дарнелла, щоб спробувати поміняти карбюратор, хоча врешті цей експеримент закінчився повним провалом.

Гарне місце, від якого краще бути подалі, — і ось я тут, заїжджаю в головні ворота слідом за своїм другом Арні в темряві, коли від денного світла не залишилося нічого, крім розпечено-червоного мазка на обрії. Мої фари вихоплювали з пітьми достатньо розкиданих автозапчастин, сміття й загального довколишнього відстійного пейзажу, щоб мені, і без того втомленому, на душі стало ще каламутніше, ніж дотепер. Я згадав, що не подзвонив додому, і що мама з татом, напевно, сушать собі голови, де це я подівся.

Арні під’їхав до великих гаражних воріт, з табличкою поряд «СИГНАЛЬ — ЗАЇДЕШ». Крізь укриті шаром бруду шибки віконця поряд із дверима просочувалося кволеньке світло. Хтось був удома, і я ледве стримався, щоб не вихилитися з вікна й не сказати Арні, хай везе свою машину до мене додому, там вона й переночує. Я уявив собі, як ми завалюємо до Дарнелла й бачимо, як Вілл із дружбанами рахують перехоплені на дорозі кольорові телики чи перефарбовують крадені кадилаки. Хлоп’ята