Читати книгу - "Вежі та підземелля"

Чернець смикнув Анджу, який зачаровано стежив за бойовиськом, тицяючи кудись у темряву. Він щось говорив, та серед гуркоту, який панував довкола, годі було розчути. Нарешті Анджа збагнув — вершники гинули, але коні лишалися. Недалеко від них саме силкувалася підвестись якась бідна шкапина, перекинута набік тягарем закутого в залізо мерця.

Анджа підповз до коня, намагаючись уторопати, як би краще роз'єднати того напівмертвого кентавра. Завдання ускладнювалося тим, що кінський форбут зачепився за край лицарської кіраси, та й сам лицар, хитро затиснений між передньою і задньою луками, не бажав вибиратися з сідла. Не довго думаючи, Анджа просто перерізав мечем підпругу, скинувши лицаря разом з реманентом. Кінь підвівся, схарапуджено роззираючись. Чернець допоміг Анджі вибратися на коня, а потім, спираючись на його руку, виліз сам.

— Ну, давай, уперед, на Йоргові роги! — оптимістично закликав Чернець.

Анджа стуснув коня п'ятою, але підступна тварина лише переступила ногами, тяжко дихаючи. Тоді Анджа зацідив коневі по вухах — принаймні з Дожем домовитись можна було тільки так. Кінь ображено вискнув і, закусивши вудила, помчав, не розбираючи дороги.

— Е, ти що, патлатий?! Ти що робиш? Він же нас зараз скине просто мальджукам під ноги! — заголосив Анджин товариш.

Той лише схлипнув, припавши коневі до шиї.

Назустріч кривим скоком неслася лінія бою. Слід було розвернути коня і спрямувати його кудись подалі від мальджуків, але той мчав навпростець, викотивши очманілі очиська. Йому було байдуже куди, аби лишень геть звідси. Анджа вчепився за коня руками й ногами, наче кліщ, благаючи небо, щоби лошак не надумав перестрибувати якісь перепони — бо тоді вони й справді попадають ратникам під ноги.

Кінь торував собі дорогу серед бойовиська — навколо них гуркотіло й калатало, лунали бойові гуки, марні заклики до неба, істеричне іржання коней та глухі передсмертні зойки. Зі строкатої темряви виринали люті обличчя в бурнусах, дико шкірилися коні, бойовники махали шаблями і вимагали крові. Анджа почув Чернецеве «н-на тобі, шавка драна!», але навіть не зміг обернутися і глянути, як там йому ведеться — той так сильно смикнув хлопця за плечі, вкладаючись в удар, що Анджа мусив ухопитися за кінську гриву, аби бодай втриматися верхи.

Пролунав заклик бойового рогу, за хвилину штовханина довкола розійшлася, і можна було принаймні бачити, куди суне нестямний кінь. Схоже, мальджуки, здійснивши задумане, організовано відступали.

— Повертай до наших... — прохрипів йому на вухо Чернець.

— Повертаю, — радісно кивнув Анджа. — А куди саме?

Чернець тицьнув убік закривавленим мечем. Хлопець смикнув вуздечку, заледве не скрутивши коневі в'язи; той зрозумів натяк і нарешті побіг, куди просили.

Баронський табір мав не найкращий вигляд. Його, немов торішнє листя, встилали мерці, уламки реманенту й розсипана провізія з перекинутих возів. Баронський намет порожнім лантухом було втоптано в густу криваву юшку.

Купкою стояли вцілілі, оточивши похмурим колом складених рядком поранених. Останнє бойовисько не минуло без втрат і для самого барона — саме зараз він люто шпетив гарнізонного лікаря, котрий намагався зняти з нього розрубану мальджукською шаблею кірасу.

Гарнізон скоротився ще на третину. Священний Похід збирав своє подушне.

• • •

І сказав Арод, цар над землями і водами, звертаючись до володарів:

«Цей світ спотворено сквернотою, тож діти ваші повинні від самого малечку учитися давати відсіч бруду та безчестю. Виховуйте їх гідно, карайте суворо, вчіть коритися волі Вогненного Ока, волі неба і світлих прелатів. Розкажіть їм про те, що світ — притулок скорботи, сповнений небезпек і випробувань. В ньому немає місця для гри та пустощів. Не вигадуйте дітям своїм байки про далекі краї, прекрасних царівен і всілякі дива. Не роз'ятрюйте їхню уяву, котра може занапастити їхні юні душі зайвими спокусами і привести їх до царства Темного. Не дозволяйте їм мріяти; їхньою мрією мусить бути служіння Небу — єдине, що принесе їм нагороду, непідвладну тлінню.

Учіть дітей своїх бути сумирними, не вимагати пояснень і тлумачень. Світ, в якому ви живете, створено не для пошуку причин і наслідків, його мета — випробувати ваші душі і вибрати гідних.

Учіть їх бути сильними — слабкі не потрібні Небу, бо не здатні вийти на священну війну супроти скверноти.

Учіть дітей своїх бути покірними волі батьків та безжальними до інших. Нехай їхні юні душі не знають милосердя, бо милосердя веде до сумніву, а отже — до відступництва. Ті, хто сумніваються, — огидні Небу, їхнє нице єство — харч Темного, володаря страху і тління».

• • •

На другий день по мальджукському нападі в барона Черенбера зчинилася лихоманка. На той час військо князя вже знялося з нещасливого місця і рушило далі на південь; баронський же гарнізон, знерухомлений хворобою свого воєводи, збентежено кружляв довкіл табору. Всі боялися повторного нападу, який, безумовно, виявився би для них фатальним.

Надвечір гарнізонний лікар Бравар, сивий бородань із невиразним натяком на шляхетність, повідав, що, цілком ймовірно, в барона — чорна тіпанка. Цим нерозважним здогадом він не просто налякав вояків, але й наразив саме життя барона на небезпеку, бо відтоді ніхто не зважувався наближатись до намету, а тим паче — доглядати заслаблого кастеляна.

— І що воно буде тепер... — похмуро поцікавився Мідяк у темного неба, намагаючись затулитися пітником від зграї голодної комашні, привабленої світлом та духом змучених вояків. — Що, як він віддасть Небу душу? Ідемо далі, вертаємося назад чи здихаємо просто тут?

— Ти, Марте, як завжди, все ускладнюєш, — сумно зауважив Вайлак. — Або здихаємо тут, або здихаємо деінде. Теж іще вибір... А барон — що? Його на небі вже давно чекають, надто ж опісля Альбігону.

— А, ну звісно, — кивнув Чернець, — він же очищений... І все ж я йому не заздрю. Отак жити...

— Це ви про що? — зацікавився Анджа. — Очищений — це як? В сенсі, у тих ваших баніях?

Вояки обернулися до юного конюха, давлячись реготом.

— Ну ти й загнув, патлатий! — захоплено мовив Мідяк. — Ні, ви чули!

— Хлопці, цить! — насупився Вайлак. — А тобі, рудий і патлатий, про те знати