Читати книгу - "Серце гарпії"

Його компанія була достатньо велика: мала власні потужності з виробництва дитячих напоїв, а ще й офіс на півста фахівців різного штибу — від інженерів до маркетологів. Відділ, до якого мимоволі майже втрапила Ярка, звався інформаційним; керувала ним елегантна єхида Ольга, яку аналітик Ромко позаочі кликав просто Княгинею. Вона справді виглядала на шляхтянку — струнка, вбрана переважно в біле, зі спалахами срібла у вушках і на зап’ястках. Дивилася зверхньо, як і личить, скликаючи тим у підлеглих мовчазну лють; утім, Ярка віддала би багато, аби стати колись такою ж, хоч як крути, досконалою. Нехай навіть єхидою.

Сама ж Ярка досконалою не почувалася аж ніяк. Їй не доручали нічого цікавого, хіба ладнати таблички, папки зі статтями, дані для звітів. Ольга і Ромко пропадали на зустрічах і нарадах, вирушаючи врочисто, як на ґерць; Ярку ж потому лишали розгрібати рештки. І не те, щоби вона прагла більшого отак відразу — було би навчитися справи перше, це вона розуміла! — але жоден з колег і досі не звертався до неї по-дружньому, цілком байдуже підкидаючи їй роботу. А бездоганна керівничка так і взагалі її не злюбила, за кожної нагоди шпиняючи та ганячи за незграбність.

Чому ж генеральний її покликав, питається? Що такого у ній розгледів? Невже ж і справді — винятковий хист розгрібати кучугури? А нині оце пощо кличе? Чи не для чергової над нею наруги?

Ні, не те щоби Франк особисто так уже Ярці допікав, а просто все у «Делекті» крутилося довкіл генерального та по ньому рівнялося. От взяти хоча б Ольгу, владну та єхидну. Варто було Франкові зайти до кімнати, то вона вся виструнчувалася, мовби струмом діткнута; коли ж кликав до себе на розмову, верталася сама не своя — часами мовчазна, а частіше — люта, аж біла з лиця. Ромко, той старався навіть на очі йому не потикатися, а секретарка Міла часом плакала вечорами, а проте однаково радо наступного ранку несла генеральному каву.

Ярці, певна річ, праглося знати більше. Пропозиція отже, чи сказати б наказ, її не обурила, як слід, а хіба зацікавила. Їй конче треба було дістати на новій роботі, бодай упиряче, але схвалення, бо ж інакше певність її, і так віднедавна хитка, могла й поготів завалитися.

Десь по сьомій Франк урешті зволив зазирнути до відділу, глянути пильно та кинути: «ходім».

Він відвів нову свою працівницю до підземної стоянки, де кивнув на розкішне авто, пропонуючи сідати. Боже милий, але чорний «ягуар»! — зітхнула Ярка. Така машина збурювала хіть незгірше за ніч у стрип-клубі; той, утім, хто сідав за кермо, радше відлякував, отже Ярка вмостилася якнайдалі, спричинивши тим глузливе керівниче чмихання.

Автівка завуркотіла, наче вгодована кицька, рушаючи м’яко й потужно.

— Даруйте, пане Франк… — насмілилася Ярка. — А де ми їдемо?

Той глянув на неї через люстерко — блимнули опуклі світлі очі — і відвернувся.

— Побачиш.

Ярка нашорошилася. Авжеж не йдеться про щось недобре? Адже ж, раптом що, то і свідків купа… Ні, а насправді — куди можна їхати ввечері? Зустріч? То нащо взяв її, а не Ольгу? А як ні, то що?

Всю дорогу Ярка мучилася, вигадуючи щораз неймовірніш і версії. На її щастя дорога була недовгою і скінчилася десь на Липській. Ресторан! Ага! — зраділа Ярка, наступної ж миті похнюпившись. Чи не міг начальник її хоч би попередити? Вона ж вбрана, як на пари, — скромні штанці, пальтечко на ліктях протерте, а вже черевички — о! Гарні, звісно, як чеберяти по міських калюжах, але ж до ресторану… о ні, яка соромота!

Франк, безперечно, потерпання Ярчині зрозумів, а проте ніяк не відзначив, хіба позирав розчулено, помагаючи зняти пальтечко. Гардеробник утім, могла присягнутися дівчина, ледь не пирскав, на них поглядаючи, а кельнерка — от сволота! — посміхалася, навіть не ховаючи поглуму.

На ту хвилю, як на стіл лягло розкішне меню в шкіряній палітурці, муки Ярчині сягнули апогею. Вона відчувала себе, наче кумедне звірятко в клітці; кожен — від офіціантів до гостей у дальньому кутку лише на неї, здавалося, і дивився, пирхаючи в кулаки.

— Ти хіба вперше в ресторані? — стиха, дорікаючи мовби, проказав генеральний.

— У такому — вперше, — буркнула у відповідь.

— Ясно, — кивнув той.

А і справді — в такому бути їй досі не випадало. Михайло запрошував її, звісно, до кав’ярень, а якось Ярці випало водити заїжджого професора по Пирогово, то він і пригостив її обідом у тамтешньому закладі, дорогому, проте оздобленому на селянський лад. Тутешній же інтер’єр скидався на клуб мільйонерів, де манірні магнати, розвалившись у шкіряних фотелях, цмулять столітнє бренді. Десь так і було: м’який оксамит, темне дерево, кришталеві люстри — і магнати, еге ж, між якими Ярка виглядала, наче блазень на поминках.

Не дивно отже, що та осоружна кельнерка позирає бридливо — либонь боїться, що крісла оксамитні замащу, тихцем навісніє Ярка. Генеральний перехоплює її лютий погляд, гмукає, а тоді нахиляється ближче.

— Такі, як вона, — киває на кельнерку, — не шануватимуть, допоки не витреш об них черевики.

Ярка здивовано зводить погляд, але Франк уже розгортає меню, з цікавістю розглядаючи пропозиції від шефа.

— Хочеш працювати у мене, — стиха додає генеральний, не дивлячись на неї, — доведи, що ти це можеш.

Ярці перехоплює подих, якихось кілька секунд вона просто не може збагнути, про що йдеться. А тоді водночас розуміє все — і причини для запрошення на роботу, і підстави для сьогоднішніх відвідин магнатського клубу. Значить, ось чого йому забаглося…

Їй би обуритись: кожному — своя гідність, казав колись тато… А проте обуритись не виходить; ну бо, справді, а чи зарадила татові та хвалена гідність? Інше нині на часі, і Франк-розумник це чудово бачить. Та, власне, бачить і Ярка. Якщо вона не зможе дати раду навіть кельнерці, то що вже з неї буде користі в грядущих ділових баталіях?

Не шануватимуть, отже. Ну що ж… Ярка всідається зручніше і розтуляє стравоспис. Врешті, що все це, як не гра?

— Ви вже готові замовляти? — лагідно жебонить кельнерка, звертаючись до Франка. На його гостю ж лише звертає недбалий погляд.

Дочекавшись своєї черги, Ярка кидає меню на стіл. Хоч би не забути, як ті всі чудноти звуться! — зітхає, стиснувши кулачки.

— Салат з руколи з