Читати книгу - "Мáліна"

Вельмишановні панове,

я дякую Вам за листа від 26-го січня[119].

Вельмишановний пане Шьонталь,

особа, до якої Ви тут звертаєтесь, яку, як Вам видається, Ви знаєте і навіть маєте намір побачити, взагалі не існує. Спробую пояснити, хоча вже шоста година ранку, хоча саме ця пора видається мені відповідною для пояснення, яке завинила Вам і стільком іншим людям, хоча шоста година ранку, і я давно мала б спати, але так багато є справ, які мені не дають заснути. Ви не просили мене ні на свято дітей, ні на свято мишей, а усі свята і заходи випливають, що зрозуміло, із потреби громадськості. Ви ж бачите, я намагаюсь дивитись на справу цю й у Вашому ракурсі бачення. Знаю, що ми домовлялись про зустріч, повинна була б принаймні зателефонувати до Вас, однак мені просто бракує слів, щоб змалювати Вам мою ситуацію, та й порядність не дозволяє, вона ж накладає табу на деякі речі. Привітний фасад, який Вам доводиться бачити, на який я й сама не раз покладаюсь, має, на жаль, щораз менше зі мною спільного. Ви не повірите в те, що маю погані манери, що заставляю чекати Вас із невихованості, бо манери — це майже єдине, що лишилось мені, і якщо б у школах ввели до навчального плану «манери», то це, безсумнівно, був би предмет, який найбільше мені б підходив, з якого я мала б найвищу успішність. Вельмишановний пане Шьонталь, уже кілька років, як це триває, часто тижнями, я не в стані підійти до дверей своєї квартири, піднести телефонну трубку, чи просто комусь подзвонити, я не в стані цього зробити й не знаю, як мені можна допомогти, мабуть, мені вже не можна допомогти.

Мені не вдається також думати про ті справи, про які я повинна думати, про всякі терміни, про роботу, про домовлену зустріч, зараз, о шостій ранку, немає нічого, що було б для мене яснішим, ніж страхітливість мого нещастя, бо нескінченний біль проймає мене щомиті, сповна, непомильно та рівномірно, сягаючи кожного нерва. Я дуже стомилася, я запевняю Вас, я так стомилася…

Беру трубку та слухаю монотонний голос: прийом телеграм, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка. Тим часом незґрабно пишу на листку паперу: Д-рові Вальтеру Шьонталю, вул. Віланда 10, Нюрнберґ. На жаль не зможу приїхати крапка посилаю листа.

Прийом телеграм, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка. Клацнуло щось, і життєрадісна, молода жінка питає бадьорим голосом: Прошу, Ваш номер? дякую, зателефоную ще раз.

У нас з Іваном — цілий набір фраз про втому, бо він часто страшенно втомлений, хоч від мене набагато молодший, і я буваю страшенно втомлена, Іван пізно заснув, їздив з якимись людьми до Нусдорфу, де вони до п’ятої ранку пили молоде вино[120], потім він повернувся з ними до міста, тут вони їли гуляш, усе це мало бути тоді, коли я писала двохсотого листа до Лілі та ще кілька інших, принаймні я вислала телеграму, і ось опівдні телефонує Іван, вже після роботи, його голос важко впізнати.

Смертельно виснажений, я зовсім без сил

Я ледве жива

Ні, я не думаю, щойно

Я щойно лягла, я ледве

Нарешті, нарешті я висплюсь

Сьогодні я рано йду спати, а ти

Я вже засинаю, та сьогодні ввечері

Ну хоч раз піди вчасно спати

Як мертва муха, не можу тобі взагалі описати

Звичайно, якщо ти настільки втомився

Ще за хвилю я був страшенно втомлений, просто мертвий

Тоді сьогодні ввечері краще не треба

Якби ти, звичайно, не була зараз настільки втомлена

Здається, я добре не чую

Тоді краще слухай

Ти ж засинаєш

Зараз, звичайно, ні, я лише втомлений

Мусиш відіспатися від цієї утоми

Я браму не зачинив

Я справді стомилася, однак ти, напевно, ще більше

.....

Зараз, звичайно, коли ж іще

.....

Хочу, щоб ти вже була тут!

Я кидаю трубку, відганяю геть втому, біжу сходами вниз, навкоси через вулицю. Під дев’яткою — напіввідчинена брама, напіввідчинені двері в квартиру, і Іван іще раз повторює всі свої фрази про втому, і я повторюю знову, аж поки не досягаємо межі втоми і виснаження, і не можемо більше нарікати взаємно, наскільки ми виснажені, припиняємо розмовляти і, не зважаючи на величезну втому, не даємо собі заснути, і, поки подзвонить телефонна служба 00, щоб нас розбудити, я не перестаю в напівтемряві розглядати Івана, який має право поспати ще чверть години, не перестаю сподіватись, молити і думати, що почула я одне речення, яке зірвалось не тільки з утоми, речення, яке мене застрахує у цьому світі, але очі мені поступово щось застилає, виділення з залоз настільки нікчемне, що не вистачить ні на одну сльозину в кутику кожного ока. Чи досить одного речення, щоб дійсно застрахувати того, для кого усе вже закінчено? Мабуть, мало б бути таке страхування неземного походження.

Коли Іван упродовж цілого тижня зовсім не має часу, що лиш сьогодні дійшло до моєї свідомості, я більше не можу володіти собою. Це находить на мене без жодного приводу, не має  жодного сенсу, я поставила перед Іваном склянку з трьома кубиками льоду, але зі своєю склянкою відразу встаю та йду до вікна, я мала б знайти можливість вийти з кімнати, можливо, під приводом, що йду до ванни, дорогою могла б удавати, що шукаю в бібліотеці книжку, хоча книжка та ванна кімната не мають нічого спільного. Поки мені вдається вийти з кімнати, поки себе переконую, що в будинку навпроти глухий Бетговен усе-таки скомпонував Дев’яту симфонію, і багато чого окрім неї[121], а я ж все-таки не глуха, я могла б розповісти якось Іванові, скільки всього окрім цієї симфонії — однак тепер я не можу вже вийти з кімнати, бо Іван зауважив, що плечі мої тремтять, що носової хустинки не вистачає, щоб поглинула сльози, і в цьому стихійному лихові має бути винним Іван, навіть якщо він нічого і не вчинив, бо це