Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

— Торба в нас! Торба вже в нас!

Ще трохи, і вони справді видерли б торбинку з Анниних рук.

Раптом наперед вийшов Йорґен і голосно крикнув, перекричав галас:

— П’ятеро проти одного — це нечесно!

Туне, Еллен, Даґ, Кнут і Тереза вражено глянули на нього. Йорґен підійшов ближче і вже тихіше повторив:

— П’ятеро проти одного — це нечесно!

— Так, нечесно, — теж вийшла наперед Беата.

— Нечесно, — став поряд з Беатою Ейнар, бо ж вона була його дівчиною.

Кнут відпустив торбинку, Даґ, Туне й Тереза — також. Анна звелася на коліна.

— Але це — мій садок! — вперлася на своєму Еллен. Вона не відпускала ремінець, навпаки, ще більше за нього тягнула.

І тоді Анна щосили вдарила Еллен торбинкою — точним, гострим ударом. Це сталося мимоволі, вона й подумати не встигла, що робить.

— Ой! — заволала Еллен. — Вона мене вдарила! Вона мене вдарила! Просто в серце! — і побігла до будинку: — Мамо! Тату! Анна Люнде вдарила мене! Прямісінько в серце!

Діти стояли купкою під деревом і дивилися їй услід.

— Ми ж тільки хотіли шоколадних кексів, — виправдовувався Даґ.

Беата підійшла до Анни й заспокійливо погладила її по щоці. Так завжди робила бабуся, коли Беата плакала, і тоді вона заспокоювалася. Беатина долоня була дуже тепла.

— Хочеш, я заплету тобі косички?

Анна заперечно похитала головою.

Беата обтрусила її сукенку, яка вибруднилася і намокла. Колготи на колінах зяяли великими дірками. Ніхто й не сказав би, що вони були білими. Беата повиймала Анні з волосся траву й торішні листочки, принесла черевички, обтерла їх від мокрої землі й поставила рядочком перед подругою. Беата присіла біля неї навпочіпки, бо ж обидві належали до одного табору.

Хлопці засоромлено стояли віддалік. Мовчки.

З будинку вийшла Еллен з мамою. Еллен трималася за серце й накульгувала на одну ногу.

— Анно Люнде, — суворо сказала мама. — Як ти смієш битися?

— Анна завжди б’ється, — скиглила Еллен. — Вона небезпечна!

— Моя маленька дівчинко, — мама Еллен погладила доньку по голові й по плечі. — Еге ж, не так ми собі уявляли твоє свято…

Еллен захлипала ще розпачливіше, плечі їй здригалися від плачу: хлип-хлип-хлип…

— Коли я була малою, — знову заговорила мама Еллен, — дівчатка не билися, а поводилися чемно…

— Хлип! — схлипнула Еллен.

— Бідолашко моя, — втішала доньку мама. А тоді суворо глянула на Анну: — Поглянь, на кого ти схожа! Сукенку вже не врятувати!

Анна кивнула. Сукенка справді безповоротно запропащена.

Мама Еллен грізним поглядом обвела по черзі всіх дітей.

— А тепер гарненько помиріться і чемно бавтеся…

Діти слухняно кивнули. Мама взяла зі сходів тацю і пригостила хлопців кексами.

— Спасибі! Дякуємо! — подякували вони.

— На здоров’я! — відповіла Еллен.

Доки хлопці доїдали шоколадні кекси, Анна заспокоїлася, образа ніби минулася. Еллен захотілося затіяти гру в пляшечку. Решта гостей радо її підтримали. Еллен принесла пляшку, яка начеб не б’ється, сказала, що пляшка з Югославії. Діти посідали колом на землі, під сливкою, де їх ніхто не міг побачити з вікон будинку.

— Але не галасуйте, — застерегла Еллен. — Мама не любить цієї гри. У пляшечку ніхто не грався, коли вона була маленькою…

Еллен крутнула першою. Пляшка довго оберталася і, зрештою, показала горловиною на Кнута. Йому належало обирати: правда або дія. Якщо вибере правду, доведеться чесно відповісти на запитання Еллен. Жахливо! Якщо ж обере дію, виконає будь-яке прохання Еллен, навіть найбезглуздіше. Оце найжахливіше!

— Правда! — сказав Кнут.

Усі вичікувально подивилися на Еллен.

— Кого ти кохаєш? — запитала вона.

Усі поглянули на Кнута. Тато обстриг його майже наголо, бідолашного. Кнут підніс югославську пляшку до ока, зазирнув усередину, ніби сподівався щось побачити на дні.

Анна знала, що він закоханий в Еллен.

— Тебе, — нарешті промовив Кнут, дивлячись на Еллен.

— Он як! — усміхнулася вона, провела рукою по рюшах на сукенці, ніби хотіла їх пригладити. Тих рюшів мала аж чотири, найбільше з-поміж усіх дівчаток.

Настала черга Кнута крутити пляшку. Він крутнув, що мав сили. Пляшка швидко-швидко оберталася-оберталася-оберталася, потім повільніше і нарешті зупинилася, покачуючи горлечком на Ейнара.

— Правда, — сказав Ейнар.

— Кого кохаєш?

— Беату, — стиха пробурмотів Ейнар.

— Беату? — вражено перепитала Туне.

Вона саме написала любовного листа Ейнарові, але ще не встигла передати йому.

— Так, я кохаю Беату, — підтвердив Ейнар.

Низько схиливши голову, він м’яв у руках тороки своїх шортів, але всі помітили гарячий рум’янець на його обличчі. Щоки палали майже так само, як руда чуприна. Беата побіліла. Стала білою, наче її сукенка, — Беата була вбрана в білу сукню.

— Вони чудово пасують одне одному, — підтримала подругу Анна. — Обоє мають руде волосся.

— 1 нітрохи не пасують! — сердито заперечила Туне. — Тоді й діти будуть рудими…

Тепер Ейнар обертав пляшку. Він так її крутнув, що вона поволі, але неухильно зближалася горлечком до Анни. Анна ледь не вмліла.

— Дія! — випалила вона, і всі роти повідкривали з переляку.

Анна ніяк не могла погодитися на правду. Ейнар міг запитати, яку таємницю вона ховає у торбинці.

Усі не зводили очей з Ейнара. Той довго думав. У садку залягла тривожна тиша. Анна потерпала від страху, що Ейнар загадає щось підступне.

— Поцілуй Йорґена!

Ваааууу — прошелестіло садом. Навіть сливка заскрипіла.

— Мені б ніколи не дозволили, — пошепки промовила Беата.

— А їй доведеться поцілувати, — зловтішно наполіг Ейнар.

Він не здогадувався, що це Аннине заповітне бажання.

Можливо, вона почувалась би незручно, якби все відбувалося у білий день, але надворі вже давно смеркло, а в сутінках усе інакше. У садку споночіло, під сливкою залягли темні тіні. Діти примружено придивлялися до Анни — їм було та-а-ак цікаво! Лише Еллен дивилася заздрісно й не могла приховати злість.

— Цілуй! — під’юджував Анну Кнут.

— Гаразд… — Анна глянула на Йорґена. Той нітрохи не хвилювався.

— Та вже цілуй!

Анна підвелася, віддала свою торбинку Беаті, подивилася в очі Йорґенові.

— Як цілуватися? Сидячи чи стоячи?

— Сидячи, — відповів Ейнар, посуваючись убік, щоб звільнити їй місце.

Анна вклякнула. Крізь діряві колготи холодила вогка земля, але їй було байдуже.

— Цілуй! — звеліли в один голос Ейнар та Кнут.

— Добре, цілую!

Анна зазирнула Йорґенові в самісінькі очі. Вони були такі гарні, ніжні й усміхнені. Анна зажмурилася, подумки полічила — раз-два-три — нахилилася до хлопчика, десь туди, де мали б бути його губи, й поцілувала.