Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Конфлікт між українцями і поляками ставав неминучим. Отож дощового надвечір’я 31 жовтня члени Національної Ради і Військового комітету обговорювали у будинку «Просвіти» та Народному домі результати останніх переговорів К. Левицького з австрійським намісником у Львові. Посилаючись на відсутність вказівок з Відня, генерал Гуйн відмовився передати владу українцям[130]. Незважаючи на реальну загрозу з боку поляків, тим більше у зв’язку з приїздом наступного дня Польської ліквідаційної комісії, Л. Цегельський і ще дехто пропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту.

Проти цього зволікання виступив Дмитро Вітовський – сотник легіону Українських січових стрільців, який прибув до Львова 29 жовтня, підвищений до отамана і призначений командувачем українськими військовими силами. 30-річний старшина був селянським сином із Медусі, що під Галичем. Ще в Станиславівській гімназії, а потім у Львівському університеті втягнувся в національно-визвольний рух, за участь у студентських виступах був виключений з університету. З початком світової війни командував сотнею легіону УСС, брав участь у боях і походах січовиків, двічі нагороджений медалями Хоробрості[131]. «Вітовський був одним із найпопулярніших старшин, – писав його бойовий побратим О. Кузьма. – Чистий характер, гарний промовець, завзятий націоналіст-самостійник, і тому серед стрілецтва займав місце його духовного провідника».

Від імені Військового комітету Д. Вітовський заявив:

– Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!

– Чи ви справді готові здійснити військовий переворот? – спитав його обережний К. Левицький.

– Цілковито.

– І коли ви думаєте приступити?

– Сьогодні вночі близько четвертої українські вояки під проводом старшин роззброять австрійські частини і обсадять будинки всіх державних, крайових і міських установ. Те саме має статися в цілому краю, – відповів Дмитро Вітовський чітко, по-військовому.

Рішучість і впевненість воєначальника переконала навіть обережних членів Української Національної Ради. Рішення про збройне повстання в ніч на 1 листопада було прийняте. Відтепер долю Галичини вирішували військові.

На жаль, Українській Національній Раді через заборону австрійського командування не вдалося перекинути до Львова загартований у битвах світової війни 2,5-тисячний полк УСС з Чернівців. Військовий Комітет змушений був використати сили, які мав під рукою. Отже, головну збройну силу повстання склали українські стрільці і старшини львівського гарнізону, які переважали в 15-му тернопільському, 19-му львівському, 41-му чернівецькому полках, 29-му, 50-му, 90-му окремих куренях. 25 жовтня їх загальна чисельність досягла 2400 чол. Проте більшість частин не були бойовими, в них проходили службу багато непридатних до строю стрільців-виздоровців. Не вистачало старшин. І все ж Національна Рада мала реальну військову силу[132].

Тим часом поляки розраховували без ускладнень приєднати західноукраїнські землі, про що свідчив наказ 52-річного начальника штабу генерала Тадеуша Розвадовського (похований 1928 р. на цвинтарі Орлят у Львові), надісланий до Львова генералу Лямезану де Салену вранці 1 листопада: «Князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу з рук генерала-полковника графа Гуйна. Начальну команду війська в Галичині переймає генерал дивізії Пухальський»[133]. Вже знайомий галичанам як ворог Українських січових стрільців Лямезан де Сален призначався військовим комендантом Львова. Цей польський дідич мав і особисті інтереси у Східній Галичині: оженившись із вдовою Урбанською, він став володарем земель на Тернопільщині.

Але події в Галичині розгорнулися за українським сценарієм. Уже пополудні 31 жовтня Дмитро Вітовський і його начальник штабу Сень Горук (1873–1920) розіслали кур’єрів, переважно львівських студентів і гімназистів, з наказом до комісарів або, де їх не було, просто до відомих діячів у ніч на 1 листопада перебирати владу на місцях. Командирові легіону УСС отаману Осипу Букшованому (1890–1937) командувач наказав негайно виїхати з бойовими частинами до Львова. Комісару Перемишля В. Загайкевичу наказав силами 9-го полку зайняти місто і за всяку ціну знищити міст через Сян, щоб не пропустити через ріку «ні одного поляка». Водночас всі отримали розпорядження мобілізувати до Львова добровольців.

Увечері Д. Вітовський зібрав у Народному домі нараду старшин. З’ясувалося, що у розпорядженні штабу повстання сил було менше, ніж передбачалось – до 1400 стрільців і 60 старшин. Кожен із 35 присутніх командирів отримав конкретні бойові завдання для захоплення найважливіших об’єктів Львова, роззброєння неукраїнських підрозділів і частин. Між іншим, Вітовський використав при цьому австрійський план, розроблений на випадок повстання поляків, – що це зможуть здійснити українці, його творці не вірили. Зразу ж визначили ряд об’єктів (військові склади на Янівській, ангар на Левандівці), для яких не вистачило сил, а для деяких – замало (Головний двірець, кадетська школа, цитадель). І хоча вірили в удачу, все ж Вітовський попередив, що в разі поразки – відступати до Красного, великого залізничного вузла.

Коли на ратушевій вежі пробила четверта, українські військові сили почали діяти. Першим порадував поручник Ілько Цьокан, який повідомив: австрійські, німецькі і угорські підрозділи будуть додержуватися нейтралітету. Невдовзі загін поручника Т. Мартинця захопив ратушу, а хорунжий І. Сендецький з 75 стрільцями оволодів галицьким намісництвом і заарештував генерала К. Гуйна. Ветеран легіону УСС чотар Гриць Трух зайняв комендатуру і полонив генерала Р. Пфеффера, а чотар Л. Огоновський роззброїв в казармі на Казимирівській двісті поліцаїв. Чотар С. Витвицький взяв під контроль Австро-Угорський банк. О п’ятій ранку відключено міський телефон і телеграфну лінію із Заходом. За кілька годин зайнято вокзали – Головний, Підзамче, Персенківку, Личаків. З кожним звітом зростала впевненість й Української Генеральної Команди.

Удосвіта залите дощем місто Лева повністю контролювали українські війська, на його вулицях з’явилися озброєні патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках, а над міською ратушею замаяв синьо-жовтий прапор, виготовлений Марією Лазорко (дружиною директора «Народної Торгівлі») і встановлений 17-літнім вістуном Степаном Панківським (героїчно загинув у бою під Вовчухами на Львівщині у березні 1919 р.), стрільцем Левом Гецом, гімназистами Миколою Котиком і Миколою Пачовським[134].

О 7.00 командувач українськими військовими силами Д. Вітовський з великим піднесенням віддав рапорт «обережному на всі боки» К. Левицькому про те, що, не втративши ні одного стрільця, його війська оволоділи Львовом[135]. «Хто з очевидців забуде той історичний день 1 листопада 1918 р., коли прастарий город князя Льва став знову столицею Української держави? – писав сучасник подій, історик Олекса Кузьма. – В чиїсь тямці затерлись могутні вражіння надзвичайної картини, коли з високої ратушевої вежі, намісництва, сейму та всіх державних будинків, військових і цивільних, замаяли синьо-жовті прапори на знак, що тут влада не австрійська, але українського народу?»[136]

Пополудні відбулося формальне перебрання влади від цісарського намісника. Зокрема, після підписання протоколу намісник К. Гуйн передав усю владу своєму заступникові В. Децикевичу, а він, новопризначений президент намісництва, уже на