Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

— Або заткайся, або геть звідси! Годі вже!

Луїс бігцем кинувся туди і спершу не бачив нічого, крім крові: там було дуже багато крові. Одна медсестра ридала. Інша, бліда як смерть, притисла кулаки до рота, розтягуючи кінчики вуст у жаску посмішку. Мастертон стояв навколішках, намагаючись притримувати голову хлопця, розпластаного на підлозі.

Стів глянув на Луїса; у широко розплющених очах — огида і переляк. Він намагався щось сказати, однак ані слова не злетіло з його вуст.

По той бік скляних дверей студентського лазарету збиралися люди. Вони будь-що намагалися зазирнути всередину, притискалися до шибки, аби ясніше бачити, що відбувається. У свідомості Луїса виник божевільно і разюче схожий образ: ранкова вітальня; йому всього шість років, і він разом з мамою, поки та не пішла на роботу, дивиться телевізор. Транслюють старе шоу «Сьогодні» з Дейвом Ґерровеєм[48]. Вони сиділи перед екраном і зачаровано дивилися на Дейва, Френка Блера і старого доброго Джея Фреда Маґса[49]. Луїс роззирнувся і побачив інших людей, які витріщались у вікна. Звісно, він не міг нічого зробити зі скляними дверима, однак…

— Закрийте штори! — гаркнув він до «карамельки», аж та скрикнула.

Медсестра послухалась не відразу, і Чарлтон ляснула її по дупі:

— Ану бігом, дівко!

Тепер «карамелька» заворушилась. За мить зелені штори вже закрили вікна. Чарлтон і Стів Мастертон інстинктивно стали між хлопцем на підлозі і дверима, намагаючись затулити огляд від роззяв.

— Принести ноші, докторе? — запитала Чарлтон.

— Несіть, якщо від них буде користь, — відповів Луїс і сів навпочіпки біля Мастертона. — Я ж іще навіть оглянути його не встиг.

— Ходи сюди, — покликала Чарлтон дівчину, яка притримувала штори.

Медсестра знову розтягнула губи у вимученій, жалюгідній посмішці. Вона дивилася на Чарлтон і стогнала:

— Ох…

— Так, саме «ох»… Ходи сюди! — вона дала дівчині добрячого стусана і змусила підійти. Від рвучкого поруху смугастий фартух злетів догори.

Луїс схилився над своїм першим пацієнтом з Університету Мену в Ороно.

Це був юнак років двадцяти. І Луїсу знадобилося не більше трьох секунд, щоб поставити йому діагноз — єдине, що тепер мало значення: хлопець помирав. Йому знесло півголови. Шия була зламана.

Ключиця стирчала з вивихнутого й набряклого правого плеча. З голови на килим повільно просочувалися кров і гнійна жовтава речовина. Луїс бачив його мозок, білясто-сірий і пульсуючий, крізь розтрощену частину черепа, немов дивився у розбиту шибку. Дірка сягала п’яти сантиметрів завширшки: якби юнак, подібно до Зевса[50], виношував у своєму черепі дитину, то зараз отвір розкрився достатньо широко, щоб народити її. Те, що він досі був живим, видавалося неможливим. Раптом у Луїсовій голові зринули слова Джада Крендала про смерть, яка кусала тебе за сраку. І слова матері: «Смерть є смерть». Раптом він відчув божевільну потребу розреготатися. І справді, смерть є смерть. Так і є, старий.

— Викличте «швидку»! — крикнув він Мастертону.

— Луїсе, «швидка»…

— О Боже! — ляснув себе по лобі Луїс і звернувся до Чарлтон: — Джоан, що ви робите в таких випадках? Викликаєте службу охорони чи телефонуєте в медичний центр Східного Мену?

Вигляд у Джоан був засмучений і схвильований — а таке можна було побачити надзвичайно рідко. Та її голос звучав спокійно:

— Докторе, я не знаю. За весь час моєї роботи нічого подібного в нашому лазареті не траплялося.

Крід намагався швидко придумати план дій:

— Викличте внутрішню поліцію кампусу. Немає часу чекати, коли медичний центр надішле свою «швидку». Хлопця можна відвезти в Бенгор на пожежній машині. У них хоча б є сирена і блималки. Займіться цим, Джоан!

Перш ніж вона пішла, Луїс побачив її сповнений глибокого жалю погляд і зрозумів його причину. Цей юнак — накачаний, засмаглий (мабуть, улітку працював на дорожніх роботах, фарбував будинки або ж давав уроки тенісу), вбраний лише в червоні спортивні шорти з білою окантовкою, — все одно помре, що б вони зараз не робили. Він би помер, навіть якби їхня машина «швидкої» із працюючим двигуном стояла поруч.

Неймовірно, що смертельно поранений досі рухався. Його очі — блакитні, з райдужкою, налитою кров’ю, — тремтіли. Вони байдуже витріщалися в простір перед собою, та нічого не бачили. Пацієнт хотів поворушити головою, однак Луїс спробував утримати його від цього, дбаючи про зламану шию. Черепно-мозкова травма не вимикала болю.

Дірка в голові. О Боже, ця дірка в його голові.

— Що з ним сталося? — запитав він у Стіва, повною мірою усвідомлюючи безглуздість та безцільність свого запитання — запитання пересічного свідка. Дико, але діра в голові пацієнта лише підтверджувала цей статус: він і справді був просто пересічним свідком. — Його привезла поліція?

— Якісь студенти принесли його, загорнутого в ковдру. Я не знаю, що там сталося.

Необхідно було придумати, що робити далі. Це також входило в його обов’язки.

— Проведіть їх через інші двері. Мені потрібно поговорити з ними, але я не хочу, щоб вони побачили ще більше.

Мастертон полегшено зітхнув: йому не доведеться більше тут бути, і відчинив двері, впустивши в кімнату уривки розмов — схвильованих, зацікавлених, збентежених. Також до Луїса долинало виття поліцейської сирени — прибула внутрішня охорона кампусу. Його хоч трохи, та відпустило.

У горлі смертельно пораненого щось забулькало: він намагався говорити. Луїс розчув склади, не більше: все було нечітким і розмитим. Луїс схилився до юнака:

— Усе буде гаразд, друже, ти одужаєш.

Тієї ж миті він подумав про Рейчел та Еллі, і від цього йому скрутило шлунок. Він притис руку до рота і ледве стримав блювоту.

— Кі-и-и… — прохрипів помираючий. — Геее….

Луїс озирнувся довкола і раптом збагнув, що лишився з нещасним сам на сам. Краєм вуха він чув, як Чарлтон репетувала «карамелькам», що жорсткі ноші зберігаються в коморі біля другої палати. Та Луїс сумнівався, що дівчата зараз взагалі могли відрізнити свою голову від дірки в дупі. А це ж був їхній перший робочий день! Входини до світу медицини виявилися пекельними. Там, де лежала розтрощена голова хлопця, зелений килим поступово ставав брудно-кривавим. Мозкова рідина, слава Богу, перестала хлюпати з рани.

— На кладвишчі домажніх тварин, — прохрипів юнак і… і осміхнувся. І той жаский осміх до болю нагадував істеричну посмішку «карамельки», яка тримала штори.

Луїс витріщився на нещасного й не повірив власним вухам: подумав, що у нього слухова галюцинація. «Помираючий просто видав якісь звуки, а моя підсвідомість сама стулила їх у слова, наклала почуте на мій індивідуальний досвід».