Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Тривожна ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Тривожна ніч"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тривожна ніч" автора Петро Володимирович Угляренко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 49
Перейти на сторінку:
сидінні, ще здалеку упізнала мати Павлів дім, у котрому вже раз побувала й навіть заночувала. Приїхала до сина, щоб після ремонту допомогти прибрати квартиру — то дуже натомилася, і не пустив її Павло, умовив, щоб зосталася до ранку. І Наталя, правда, благальними очима подивилася, сама їй, Олімпіаді Романівні, постелила ліжко.

Чи й сьогодні, думала, заночує в сина? Щоб поспостерігати, як вони живуть, як розмовляють, чи як одне на одного дивляться — все хотіла знати, аби зробити висновок: щасливий син чи ні? І коли щасливий, вона тільки радітиме, хоч їй особисто Наталя не любиться. Не хоче вона, мати, втручатися в їх справи, аби потім він не нарікав, що вони з Наталею через неї не мають життя. Хай буде і з Наталею, аби лише щасливий був Павло!

А може, він все-таки захворів? Лежить дома у важкому стані! А Наталя — знову у від'їзді, хто ж його догляне, окрім матері. Ех, Геннадію, так би і сказав. Хіба, синку, материнське серце можна заспокоїти? Мало ти ще знаєш, хоч і вчишся у високій школі. Коли справді на Павла напала хвороба, то така, як Наталя, від нього ще й відвернеться. Тоді він зрозуміє, що мати мала правду. Нічого зараз вона не казатиме, але коли одужає Павло, трохи заспокоїться, відріже йому: «Не шкодуй за нею, то навіть краще, що пішла, — нехай іде на зламану голову, бо настраждався за свій вік — та й тільки, а ти ще молодий, усе життя попереду маєш, і буде в тебе жінка, котра любитиме тебе, поважатиме, і ти її любитимеш, і обоє будете щасливі!..»

Таксі вже зупинилося. Поспішила мати, вийшла з машини першою, та в під'їзді зачекала сина, а тоді тяжко почала підійматися нагору, тримаючись за поручні — серце ще тривожніше забилося. Господи, — казала вже собі, аби той із собою хоч якоїсь біди не вчинив, бо ж ніяка жінка не варта того, щоб себе життя за неї позбавляти!

І стала, наче вкопана, видивившись на двері, що були оббиті пошматованим зеленим дерматином. Подумала: злодії!.. Пограбували хату! Знали, що Наталя у від'їзді. Павло — на роботі, чи, може, десь допізна затримався — і на тобі: вдерлися до квартири. Але чому на дверях печатка і впоперек — шнурок?

Геннадій теж цьому здивувався і занепокоївся одразу — де ж тоді Павло? І зупинив, затримав матір, що вже тремтливою рукою потяглася до шнурка з печаткою.

— Стривай поки! Не бачиш — опечатано.

— Чого опечатано? Хто це зробив?

— Міліція, певно.

— Чому?

— Хіба я знаю?

— То де Павло, де він?

— Значить, у міліції… Якщо не у в'язниці.

Відчула, як від жаху в неї встає волосся:

— У в'язниці?

— Здогадуюся тільки.

— Що він учинив?

— Зараз скажу, зараз тобі скажу…

— Кажи!

— Павло убив Наталю…

Мати відразу не могла навіть опам'ятатися. Нарешті, озвалася:

— Не може цього бути! Не вірю — нікого Павло не вбивав! Сама, певно, на себе руки наложила, а Павло не винен. Зараз піду до них і скажу!

— На слово не повірять.

— Повірять! — заперечила, похапцем поправляючи на голові хустку.

Відчула по цьому Олімпіада Романівна, що сили несподівано її полишають. Ноги підкосилися, в очах пдтемніло, серед білого дня ніби настала ніч. Схопилася вона за одвірок, а-рука упала на шнурок з печаткою — він зірвався й двері відчинилися. Розкинула руки і, тримаючись то за одну, то за другу стінку, увійшла до квартири, жалібно заплакала: — Павлику мій, Павлику!..

Але враз замовкла, озирнулася, ніби сподіваючись, що Павло відгукнеться. Малим не раз залазив під ліжко, а потім сміявся, що не могла його знайти. Чомусь їй захотілося побачити Павла ще дитиною, хоч давно дорослий. Він безвинний, він…

Сльози, що до цього душили її, тепер уже рясно полилися з очей. Упала на канапу, заховала лице під подушку. Але підхопилася, гукаючи до сина на весь голос:

— Павлик того не зробив, Геннадію! Не вбивав її! Чуєш, не вбивав!

— Що ви мене в цьому переконуєте, мамо?

— Павлик мені скаже. Перед матір'ю не зможе критися нічим. Скаже, що він ні в чому не винний, а вони хай чують… Слабкого він характеру, я знаю, але добрий, добрішого й на світі нема… — І замовкла, жадібно ковтаючи повітря.

Геннадій кинувся до телефону:

— Медична допомога?!

Підбіг потім до матері, допоміг лягти. Широко відкрив вікно, думаючи: що ж далі? Не знав, чи добре то вчинив, що витяг сюди матір. Може, було б краще, аби вона нічого не знала? Бо ж нічим ні Павлові, ані Наталі не поможе. Але думав — мати… До кого ж мав побігти, коли в їх родині сталося таке лихо?

Обняв матір за плечі, а вона, не звертаючи на нього уваги, дивилася у простір. Спитав лагідно Геннадій:

— Вам трохи легше, мамо?

Не відповідала.

Син несподівано відчув, що він якийсь безпомічний. Якщо вона заслабне, то в цю важку хвилину не матиме підтримки не лише Павло, але й він, Геннадій. У цій ситуації він ніби теж — під грозовими хмарами. Думав про смерч, котрий може раптом підкинути його, щоб упав, розбився.

— Мамо, ми без вас пропадемо!

Здивувався: де це раптом сила в матері взялася? І плакати вона перестала, й тяжко дихати. Видно, усі матері такі, — подумав Геннадій, — коли треба в біді за дитину свою постояти, то й на великий подвиг здатні.

Справді, нікому не пошкодить, коли мати піде в міліцію і скаже, які в неї сини! Знав, до протоколу, може, й не запишуть, а все-таки — материнське слово, хай вислухають! Тільки не сьогодні. Сьогодні ж вихідний, та й матері треба відпочити.

Другого дня Олімпіада Романівна зібралася в міліцію. Вийшла вже не хитаючись і не хапаючись за стіни. Геннадій — за нею. Двері лише сяк-так, тимчасово звечора полагодив, щоб можна замкнути.

— Боюся я, Геннадію, — оглянулась мати.

— Та що тобі вчинять?

— За тебе боюся.

— Хіба я в чому винний?

— Не знаю, Геннадію. Скажи мені… а ти не боїшся нічого?

— Нічого!

Ніби не вірила тому, з ніг до голови зміряла Геннадія докірливим поглядом, що йому аж моторошно стало, й рішуче відвернулася.

Хвилюючись, Геннадій привів матір в обласну міліцію. Чекала, чекала, а коли потрапила на прийом до начальника, дізналася, що треба йти в міську.

Черговий біля входу раптом скинув до козирка руку і запитав:

— Ви куди, мамашо?

Зупинилася. Подумала: щаслива прикмета, що черговий назвав її матір'ю, і все буде добре, вирве вона свого Павла з в'язниці, й він щасливо

1 ... 17 18 19 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожна ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тривожна ніч"