Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга друга"

Нарешті Володар підвівся з трону й гукнув:

— Любий народе! Дорогі мої галасливі, безтямні, нерозумні піддані! Кожен з вас одержав виграш, який йому найліпше пасує, і на більше ви не заслуговуєте. Нашою столітньою мудрістю Ми розсудили так: заховати яйця у трьох сховках. Перші сховки — це ті місця, де легко спіткнутися, стрибаючи без пуття, а ще добре вони пасують лінивим, тому ці виграші їстівні. Ще Ми заховали яйця у таких місцях, де їх можна знайти, шукаючи спокійно, методично, розсудливо. Ці виграші призначалися для практичного використання. Що ж до третього різновиду схованок, то знайти їх можна було тільки з допомогою уяви та фантазії. І виграші ці ні на що не годяться! Слухайте уважно, мої невиправні, немудрі піддані! Хто знайшов найдивовижніші сховки, під камінням, на дні потічків, у кронах дерев, у пуп’янках квітів, у власних кишенях чи в муравлиськах? Хто має яйця за номерами 67, 14, 890, 999, 223 та 27?

— Я!!! — зарепетував я з такою силою, аж сам підскочив від свого крику і зашарівся по самі вуха. А услід за мною хтось пропищав: — Дев’ятсот дев’яносто дев’ять!

— Підійди ближче, бідолахо! — звелів Володар. — Перед тобою ні на що не придатні виграші, які вартують свого власника-фантазера! Подобаються?

— Неймовірно, Ваша Величносте, — ледь видихнув я, заворожено споглядаючи свої скарби. 27-й був, без сумніву, найгарніший. Маленький трамвайчик з морської шумки на кораловій підставці для окраси вітальні. На платформі другого вагончика стояла крихітна шкатулка для шпильок. 67-й виграш приніс мені колотило для розбивання бульбашок у шампанському[4], оздоблене гранатами. А ще я виграв акулячий зуб, законсервоване кружальце диму та декоровану корбу від катеринки[5]. Чи можеш, любий читачу, збагнути моє щастя? Уяви собі, я готовий був простити Володареві його некоролівськість, він навіть видався мені цілком добрим Королем!

— А як же я? — почувся голосок Доні Мюмлі (неважко здогадатися, що саме вона виграла за номером 999).

— Люба Мюмлечко! — поважно мовив Володар. — Тобі дозволяється поцьомати Нас у носа.

Доня Мюмлі видряпалася на коліна Королеві, поцьомала його у старого володарського носа, а юрба загукала «слава!», поїдаючи свої виграші.

То було величаве свято! Коли смерклося, по всьому Парку Несподіванок позапалювались різнобарвні ліхтарі, розпочалися танці і жартівливі поєдинки та змагання. Володар пороздавав усім надувні кульки та звелів відкрити велетенські бочки з яблучним вином; скрізь палахкотіли ватри, біля яких піддані варили юшку і смажили ковбаски.

Сновигаючи поміж гостями, я надибав Мюмлю-маму, схожу на велику кулю. Підійшов до неї і, вклонившись, мовив:

— Перепрошую, ви, напевно, Мюмля?

— Власною персоною, — відповіла, сміючись, Мюмля. — Але ж я наїлася! Шкода, що тобі дісталися такі дивні виграші!

— Дивні? — спантеличено вигукнув я. — Що може бути ліпшого за фантастично гарний непотріб! Більшої винагороди годі й сподіватися! — а потім ввічливо додав: — Доня шановної пані отримала, звичайно, головний виграш!

— Це робить честь нашій родині, — запишалася Мюмля-мама.

— То пані Мюмля вже не гнівається на неї? — запитав я.

— Чому б я мала на неї гніватися? — здивувалася Мюмля-мама. — Я на це не маю часу! Вісімнадцять чи дев’ятнадцять дітей помити, вкласти спати, одягнути і роздягнути, а нагодувати, обтерти носи, розрадити і ще мара знає що… Ні, мій юний друже, я ніколи не псую собі настрою!

— А ще пані має такого виняткового брата, — заговорив я знову для підтримання розмови.

— Брата?

— Так, дядько вашої доні, — розтлумачував я. — Отой, який спить, обгорнувшись своєю рудою бородою (на щастя, я нічого не бовкнув про мишок, які мешкають у тій бороді!)

Мюмля аж зайшлася реготом.

— Ну що за доня у мене! Вона тебе надурила! Наскільки мені відомо, жодного дядька у неї немає! Що ж, бувай, піду покружляю на каруселі!

З тими словами вона згребла оберемком стільки своїх діток, скільки вмістилося в її широких обіймах, і сіла з ними до червоного вагончика, у який було запряжено коня в яблука.

— Яка незвичайна Мюмля, — мовив Потішник зі щирим подивом.

На спині коня сидів Верть з дивною міною на рийці.

— Що з тобою? — запитав я. — Тобі невесело?

— Дуже весело! — пробубонів Верть. — Я забавляюся з усіх сил. Ось тільки від кружляння мене млоїть… Так шкода!

— Скільки ти вже кружляєш?

— Не знаю, — на Вертя годі було дивитися без жалю. — Довго! Дуже довго! Вибачте, але я мушу! Може, це єдиний раз у житті мені випало покружляти на каруселі… 0, починається нове коло!

— Час збиратися додому, — закомандував Фредріксон. — Де Король?

Але Володар був зайнятий — з’їжджав з гірки, тож ми пішли, не попрощавшись. Лише Потішник ще зостався. Сповістив нам, що гойдатиметься з Мюмлею на гойдалках до сходу сонця.

На краю левади ми знайшли нашого Гризлика — той спав, зарившись у мох.

— Вставай! — розтуркав я його. — Чому не прийшов по виграші?

— Виграші? — Гриз лик розгублено закліпав очками.

— Твої яйця, — пояснив Фредріксон. — Ти ж мав десять штук!

— Я їх поїв, — засоромлено зізнався Гризлик. — Вас так довго не було, а я нудився…

Дуже мені цікаво, що виграв би Гризлик і хто забрав собі його виграші? Може, Володар приберіг їх для свого наступного столітнього ювілею…

Тато Мумі-троля перегорнув сторінку й оголосив: «Розділ шостий».

— Заждіть хвильку, — попросив Нюхмумрик. — Моєму татові припала до вподоби ота Мюмля?

— Ще й як! — відповів Мумі-тато. — Вони, скільки пам’ятаю, бігали одне за одним і без угаву реготали, до речі й не до речі.

— Він любив її більше, ніж мене?

— Але ж тебе ще на світі не було! — запротестував Мумі-тато.

Нюхмумрик пирхнув. Натягнув капелюха на самі вуха й відвернувся до вікна.

Мумі-тато пильно подивився на нього, підвівся, почалапав до шафи у кутку, довго копирсався там на верхній полиці, а коли повернувся, тримав у лапі довгого блискучого акулячого зуба.

— Ось візьми, — мовив до Нюхмумрика. — Він подобався твоєму татові.

— Гарний, — визнав Нюхмумрик, оглядаючи зуб. — Його можна повісити над ліжком. Татко сильно вдарився, коли бик закинув його рогами на трояндовий кущ?

— Ні, — заспокоїв Мумі-тато. — Потішник гнучкий, наче кіт, та й роги бика були обмотані шматтям.

— А що сталося з іншими виграшами? — поцікавився Чмих. — Трамвайчик стоїть біля дзеркала у вітальні, а решта?

— Гм, шампанського в нашій хаті ніколи не було, — замислився Тато Мумі-троля. — Тож колотило, мабуть, понині лежить десь на дні кухонної шухляди. А консервований димок з часом вивітрився…

— Була ще декорована