Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Терпкість вишні 📚 - Українською

Читати книгу - "Терпкість вишні"

288
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Терпкість вишні" автора Ізабелла Сова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 57
Перейти на сторінку:
вони видають там спеціальні словники для вразливих. Без слів «рак», «біда», «старість» і «проминання».

— А сьогодні вранці, тобто о другій, — тягнув Ірек, — я дивився передачу про нас, молодь. Довідався багато цікавого. Приміром, про те, якими ми є. Ми, покоління, народжене під час військового стану.

— І якими? — запитала Марія, рік народження вісімдесят другий.

— Ведуча сказала, що росте покоління зорієнтованих на споживання егоїстів, котрі бояться справжніх сув’язей.

— Боже, це ми? — злякалася Мілена.

— Так, на жаль, — підтвердив Ірек. — А один професор прикладної психології додав, що ми самітники, котрі безоглядно простують до мети. І якщо ми про щось і думаємо, то винятково про матеріальний успіх. Поза тим, живемо хвилиною, не вміємо планувати.

— А що можна планувати в країні, в якій жодна освіта, здібності чи важка праця не гарантують прожиткового мінімуму? — вибухнув Травка, масуючи собі зболілі скроні.

— Цієї проблеми вони не порушували. Зате інший професор, здається, соціолог, додав сумним голосом, що в старості на нас чекає товариство андроїдів, бо ніхто живий біля нас не витримає.

— Одне слово, покоління потвор, — підсумувала Мілька. — Ну і як ви себе почуваєте, потвори?

Свято Трьох Королів

Сидимо в «Кольорах» і обмиваємо мій день народження. Годину тому мені виповнилося вісімнадцять. Дорослість. Що це, власне, означає?

— Повна свобода у пошуках щастя й сенсу життя, — це визначення Марії.

— Змога ходити на фільми для дорослих і власне посвідчення особистості з дебільною фоткою, — це Ірек. — Моя сестра додала б, що це також друга думка про ліфтинґ. Бо перша з’являється тут-таки після вступу до ліцею.

— Тепер ти мусиш сама сплачувати свої рахунки, — полякала Вікторія. — Ясна річ, теоретично, бо на практиці є такі, які ніколи за себе не платять.

— І пам’ятай, що відтепер час плистиме чимдалі швидше й швидше, — обізвався Данієль. Він уперше зустрівся з моїми друзями. Я застосувала слово «друзі»? О Боже, я починаю прив’язуватись, а покоління П не визнає жодних сув’язей.

— У мене він і надалі пливе повільно, а мені скоро буде двадцять, — утрутилася Мілька.

— Певно, у твоєму житті небагато відбувається, — пояснив їй Данієль. — День подібний до дня. Тому ти й маєш враження, що час пливе повільно. Але це дуже ілюзорне враження. І не оглянешся, як стукне тридцять і…

— І що тоді? — перейнялася Мілена.

— Кінець.

— Краще не кажи цього моїй сестрі, — буркнув Ірек, поправляючи собі бинти на голові. — Вона вже рік панікує, що незабаром їй виповниться тридцять. Незабаром, за якихось два з гаком роки.

— Вона має рацію, — сказав Данієль. — На жаль, після тридцяти життя втрачає смак. А знаєте чому? Бо всі найважливіші спогади закарбовуються раніш.

— А потім? — допитувалася Вікторія з такою напругою, ніби їй самій от-от мали стукнути ці кляті тридцять років.

— Потім… пам’ять уже нагадує повне горня, до якого й надалі ллється вода. Нові пережиття вже не закарбовуються до неї з такою чіткістю. Вже ніщо не має такого значення. Навіть якби людина полетіла на Марс, це абищиця порівняно зі спогадом із часів, коли вона цупила яблука з сусідського саду.

— О Боже, — зітхнули ми хором. Усі семеро.

— Так, — покивав головою Данієль. — Тому збирайте спогади, поки горня ще не повне.

Дві доби опісля

— …а впродовж кількох наступних днів вона повинна живитися винятково тістом щастя.

— Хто тут говорить про щастя?

До кухні заглянула Марія, але сховалася назад. Проте ми встигли помітити, що вона виглядала як людина, котру спалює внутрішнє полум’я. Полум’я — це ми знали — звалося Стефаном, але в колах утаємничених його називали «гуру».

— Він її і справді гіпнотизує, — прошепотіла Мілька.

— А може, це ті феромони, — припустила Вікі. — Я бачила в Інеті таку рекламу. Платиш сорок баксів, і тобі присилають плящинку. Похлюпаєшся й притягаєш чуваків, наче б мала в сідничках два величезні магніти. Може, гуру щось таке собі надибав…

— Надибав чи не надибав, а дівчину треба рятувати, бо їй остаточно вигорить мозок, — озвалася Мілена. — Вона і не кліпнула, коли я сказала їй, що гуру одружений і має дітей.

— Мабуть, тому, що це чад із труби, — вела далі Вікі. — Вона щодня сидить у «Сінґері» і вдихає цей дим. А щодо дружини… Марія казала, що гуру з нею не живе.

— Це, певно, неправда, бо чувиха недавно народила дитину. Третю. Заявилася до «Пташиля» минулої неділі і до Марії з кулаками: «Як не відчепишся від мого Стефана, я запхаю руку тобі до пельки, впіймаю за язик і виверну на інший бік», — верещала вона. Страшенний рейвах.

— А що Марія?

— Забарикадувалася на кілька годин у туалеті. Врешті-решт бармен не витримав, виважив двері й витяг її до залу. Там вона чекала до ранку, аж поки прийшов гуру і все їй пояснив.

— Що він вигадав цього разу?

— Стандартна баєчка, — озвалася Мілька, бавлячись дзвіночками на ширмі. — Що чекає на розлучення, — задзеленчала вона дзвіночком, — що його колишня дихає спрагою помсти, — знову дзвіночок, — і що хоче зламати йому життя, а тому розповідає всілякі дурниці. До того ж витягнув із неї купу бабок на розгорнутий аналіз групи крові. Бо попередній буцімто сфальшований.

— Марія вже знає результат?

— Наразі ні. Це буде відомо за місяць. Приблизно тоді, коли він відкриє їй чергові канали й вивільнить потенціал.

— Хоч би він при цьому не вкинув її у справжній канал. Останнього разу вона мусила ходити босоніж по снігу. А впродовж кількох наступних днів живитися тільки тістом щастя.

— Хто тут говорить про щастя? — Марія знову заглянула до кухні з тим самим питанням, як якийсь «ріплей».

— Не стільки про щастя, скільки про духів, — пожартувала Мілена. Марися і справді виглядала як привид.

— Так, про одного духа, який мешкає тут уже два місяці.

Марія придивилася до стелі. Глибоко вдихнула й повільно випустила повітря через ніс.

— Я нічого не відчуваю. Тут чисто. Може, він сидить у коридорі?

— Ми маємо на увазі тебе, — не витримала Мілена.

— Мене? Але ж ви говорили про духа, який завівся в кухні?

— Це такий жарт. Розумієш? Глянь у дзеркало. Ти справжній дух.

— Не розумію, в якому це значенні?

— В прямому. Ти виглядаєш як примара.

— А, ви про балахон? Я мушу його носити. Він викликає позитивну циркуляцію енергії. Після відкриття каналів я буду поступово повертатися до артистичного вбрання, але не тепер. Не перед третім лютого. Тоді настане вивільнення, яке проведе сам гуру.

— Сподіваюся, що воно не омине мозку, — озвався Травка, який досі мовчав.

— З моїм мозком усе о’кей.

— Дівчино, хіба ти не бачиш, що з тобою

1 ... 17 18 19 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Терпкість вишні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Терпкість вишні"