Читати книгу - "Борва мечів"

— Може, й так, — відказала Ар’я, — та я все одно піду через річку. А ви можете або лишатися, або іти за мною.

Вона знову залізла у сідло, не зважаючи на хлопців. Якщо не хочуть їхати з нею, хай самі шукають собі Водоплин. Та напевне, швидше їх знайдуть Кровоблазні.

Ар’я мусила проїхати трохи не версту вздовж берега, доки розшукала місце, де на її погляд переправа мала бути безпечна. Та навіть тоді кобила неохоче пішла у воду. Бурі брудні води річки з невідомою назвою текли швидко, а посередині сягали коняці вище черева. Ар’їни чоботи набрали води, але вона вперто хвицяла п’ятами кінські боки і зрештою видерлася на дальній берег. Позаду вона почула сплеск і занепокоєне іржання. «Таки рушили слідом. Добре.» Ар’я обернулася подивитися, як хлопці перебираються через воду і виникають змокрілі поруч із нею.

— Це не Тризуб, — мовила вона до них. — Кажу вам — не Тризуб.

Наступна річка була мілкіша, і подолали вони її легше. То теж був не Тризуб, і ніхто вже не опирався її наказові переправлятися.

Коли вони спинилися знову дати відпочинок коням і з’їсти ще трохи хліба та сиру, вже густішали сутінки.

— Мені холодно та вогко, — жалівся Мантулик. — Ми вже бозна-де від Гаренголу. Могли б скласти багаття і…

— Ні! — разом, як один, вигукнули Ар’я та Гендрі.

Мантулик аж заскиглив, а Ар’я кинула на Гендрі погляд спідлоба. «Проказує разом зі мною, як колись Джон у Зимосічі.» З усіх своїх братів найбільше вона сумувала за Джоном Сніговієм.

— Можна хоча б поспати трохи? — заблагав Мантулик. — Я страшенно стомився, Аріку, і дупу аж вогнем пече. Напевне, болячок понатирав.

— Матимеш гірші болячки, як тебе схоплять, — відповіла вона. — Треба рушати далі. Треба, і все.

— Але ж темно! Навіть місяця не видно!

— Лізь на коняку, не базікай.

Трусячи уперед повільним кроком у тьмяному світлі дня, що потроху згасав, Ар’я відчула, як і на неї важким тягарем навалилася втома. Спати їй хотілося не менше, ніж Мантуликові, але ж спинятися було небезпечно. Якщо заснеш, то потім розплющиш очі й побачиш над собою Варго Хапа, а з ним Пелеха-блазня, Вірного Урзвика, Роржа, Гризла, септона Юта і всіх інших його почвар.

Але за якусь годину рух коняки заколисав Ар’ю, наче немовля у люльці; очі в неї почали злипатися. Вона була навіть дозволила їм заплющитися, але відразу розчахнула знову. «Не можна спати!» — заволала вона подумки на себе. — «Не можна, не можна!» Ар’я грубо продерла очі кісточками пальців, аби трохи підбадьоритися, міцніше ухопила повід і вдарила кобилу п’ятами, пустивши у легкий чвал. Але довго не витримала — ані вона, ані коняка. За якусь хвилину вони повернулися до повільного кроку, а ще трохи згодом очі знову склеїлися і цього разу розплющуватися вже не бажали.

Очунявши, Ар’я побачила, що кобила щипає купку трави, а Гендрі трусить її за руку.

— Ти заснула! — мовив він, зустрівши її погляд.

— Та я лише дала спочинок очам!

— Довгенький вийшов спочинок. Твоя коняка спершу ходила колом, потім спинилася, і я аж тоді допетрав, що ти спиш. Мантуликові гірше повелося — його вибила з сідла гілка. Чула б ти, як він верещав! Але тебе навіть те не розбудило. Годі вже мучитися — час тобі спинитися і поспати як слід.

— Я можу їхати далі незгірш тебе! — Проказавши це, Ар’я позіхнула так, що трохи рота не роздерла.

— Брешеш, — відповів Гендрі. — Їдь собі далі, якщо розуму катма. А я спинюся тут. Перебуду першу варту. Та годі упиратися! Лягай спати.

— А Мантулик?

Гендрі тицьнув пальцем. Мантулик згорнувся під кобеняком на купі вогкого листя і тихенько хропів. У кулаку він тримав клинець сиру, вкушений хіба що раз чи два.

Ар’я зрозуміла, що сперечатися марно — Гендрі таки мав рацію. «Адже і Кровоблазням треба спати» — мовила вона до себе, сподіваючись не помилитися. Від утоми вона навіть із сідла злазила повільно та незграбно, але все ж не забулася стриножити коняку, перш ніж розташуватися під буковим деревом. Земля була волога і тверда; Ар’я спитала себе, скільки їй ще судилося не бачити пристойної ночівлі у ліжку, після гарячої вечері біля комина. Останнє, що вона зробила перед тим, як заплющити очі — вийняла меча з піхв і поклала поруч.

— Пан Грегор, — прошепотіла вона, позіхаючи. — Дунсен, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун і… Лоскотун… Хорт…

Сон її виявився страшним і кривавим. У ньому були Кровоблазні, аж четверо з них: блідий лисенієць, чорний брутальний ібенійський сокирник, помережаний шрамами дотракійський конятник на ймення Ігго та дорнієць, імені якого вона не знала і не взнала. Вони вперто сунули крізь дощ у скрипучих від іржі кольчугах і мокрій шкірі, брязкаючи мечами та сокирами при сідлах. Раптом на диво ясно і чітко, як буває уві сні, Ар’я зрозуміла, що Блазні дарма вважають її з хлопцями здобиччю, а себе — мисливцями. Насправді це вони — здобич. А вона — мисливець.

Уві сні Ар’я була не малим дівчиськом, а величезною могутньою вовчицею. Коли вона виникла з-під дерев перед вершниками, вишкірила зуби і низько, переливчасто загарчала, то відчула сморід переляку відразу і людей, і коней. Коняка лисенійця стала дибки і заіржала від жаху, інші заволали один до одного своїм чоловічим гавкотом, але не встигли й пальцем ворухнути, як із темряви, з-під дощу на них ринули інші вовки — ціла зграя кощавих, мокрих, мовчазних створінь.

Бійка була коротка і кривава. Волохатий помер, коли витягав сокиру з зашморгу, чорнявий — коли накладав стрілу на тятиву, а блідий з Лису спробував утекти, проте брати і сестри загнали його, примусили крутитися туди й сюди, накинулися з усіх боків, учепилися в ноги коняці та миттю вирвали горлянку вершникові, щойно той гепнувся на землю.

Зчинити опір спромігся самий лише чолов’яга з дзвіночками у косах. Його кінь хвицьнув копитом одну з сестер у голову, а ще одного брата вершник розрубав трохи не навпіл кривим сріблястим пазуром, теленькнувши наостанок довгим волоссям.

Розлючена, вона стрибнула йому на спину і вибила з сідла обличчям у землю. Поки вони падали разом, вона вчепилася йому зубами у плече, прокусила вичинену шкіру, вовну та м’яку плоть. Опинившись