Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Неможливо описати словами моє приголомшення. Раніше я не був надто релігійним, усі свої пригоди вважав простим випадком або, як ми зрідка жартуємо, Божими забавками, але ніколи не замислювався над Божим чином. Та коли я побачив, як ячмінь виріс у кліматі, який йому зовсім не пасує, мені раптом спало на думку, що Господь дивом виростив зерно для мене у цій дикій місцевості. Я зовсім забув, що колись витрушував мішок від зерна саме тут, побіля скелі.

Від зворушення у мене виступили сльози на очах, та ще більше я зачудувався, коли трохи далі уздрів ще кілька стебелець — на цей раз рису. Я знав цю рослину, адже не раз бував на берегах Африки.

Я був переконаний, що стебельця — то Боже послання, тож почав блукати островом, шукаючи ячмінь деінде, але більше нічого не знайшов. Нарешті згадав, як витріпував мішок. Мана розвіялася, а відчуття вдячності Господу, яке переповнювало моє серце, потроху вгамувалося, хоча в дійсності диво нікуди не поділося, нехай і мало воно логічне пояснення. Хіба не дивом було, що десять-дванадцять зерен, не строщених пацюками, опинилися саме там, де їх від палючого сонця затуляла скеля, тому вони миттю проросли? У будь-якому іншому місці пагінці миттю би всохли.

Коли ячмінь дозрів, а це сталося наприкінці червня, я дбайливо зібрав кожне зернятко, бо плекав надію свого часу виростити його стільки, щоб можна було спекти хліб. Але тільки на четвертий рік я зміг дозволити собі пустити ячмінь на харч, та й то дуже ощадливо, бо першого року втратив майже весь урожай: посіяв зерно в суху погоду, й воно дуже погано зійшло.

Крім ячменю, як я вже згадував, виросло двадцять-тридцять стебелець рису, які я також зібрав, щоб почати вирощувати. З рису я не пік хліба, а готував страви — цього я з плином часу добре навчився.

Та повернімося до щоденника.

14 КВІТНЯ. — Перші три-чотири місяці я працював із неймовірним напруженням, але нарешті закінчив будівництво валу. Всередину я залазив по драбині, бо не мав дверей: не хотів, щоб знадвору хтось упізнав у валі житло.

16 КВІТНЯ. — Закінчив майструвати драбину. По ній я заліз на вал, а тоді затягнув її досередини за собою і опустив вниз у дворі. Тут я почувався в цілковитій безпеці: ніхто не міг напасти на мене — спершу треба було подолати вал.

Однак наступного дня, потому як я закінчив будівництво валу, я ледь не зіпсував усю роботу й не загинув сам. Сталося це так: я працював у дворі поза наметом, якраз навпроти входу до печери. Аж тут мене перелякав жахливий звук: земля посипалася зі стелі печери, посипалася вона і з пагорба просто мені на голову, а два стовпи, які в печері підпирали повалу, небезпечно тріснули. У мене жижки задрижали й у серці похололо; без жодної думки в голові я переліз по драбині через вал і опинився знадвору, бо всередині вже не почувався у безпеці. Та тільки-но я ступив на землю, як збагнув, що стався землетрус: земля здригнулася тричі з проміжком приблизно у вісім хвилин і з такою силою, що могла завалити найміцнішу будівлю. Близько півмилі від мене величезний камінь скотився з вершечка гори й упав у море з таким оглушливим гуркотом, якого мені в житті не доводилося чувати. Я помітив також, що море ходило ходором, — гадаю, в морі поштовхи були сильнішими, ніж на березі.

Ніколи мені не доводилося не те що переживати подібне, а й чути про землетрус від інших, тому першої миті я стояв, як громом уражений. Від двигтіння землі мене занудило, як у морі від морської хвороби, та гуркіт каміння привів мене до тями і нажахав до смерті. Я не міг ні про що думати і тільки малював в уяві, як земля сиплеться на мій намет і ховає під своєю товщею і збудовану тяжкою працею оселю, і всі врятовані з корабля пожитки. Душа мені знову втекла у п'яти.

Після третього поштовху, коли все втишилося, я потроху отямився, та ще й досі не мав мужності перелізти за огорожу, а натомість присів на землю й відсторонено чекав, не знаючи, що вчинити. Міг я тільки повторювати про себе: «Боже, зглянься на мене!»

Поки я сидів, небо затягло хмарами, як на дощ. Згодом здійнявся вітер, а за півгодини над землею розгулявся буревій. Море миттєво запінилось і вкрилося бурунами, воно кидало хвилі на берег, а вітер шарпав і гнув дерева, заледве не видираючи з корінням. Години три море штормило, а тоді шторм почав помалу заспокоюватися, і ще за дві години вітер майже вщух. Натомість уперіщила злива.

Весь цей час я байдуже просидів на землі, та раптом мені спало на думку, що і вітер, і дощ — то наслідок землетрусу, тобто землетрус уже перейшов, і я можу повертатися додому. Такі міркування підбадьорили мій дух, тим паче що дощ підганяв мене в намет, і я наважився заховатись у своїй домівці. Але дощ періщив із такою силою, що міг от-от завалити намет, тому мені довелося ховатись у печері. Тут я тільки й чекав, коли стеля впаде мені на голову.

Шалений дощ змусив мене поміркувати над тим, як відводити воду зі свого укріплення, щоб мене просто не затопило. А тим часом я сидів у печері й повільно заспокоювався. Щоб додати собі снаги, я завітав у комору й сьорбнув рому. Ром я пив нечасто, коли нагода того вимагала, адже запас у мене був зовсім маленький.

Дощ лив усю ніч і весь наступний день. Я не міг і поткнутися надвір і розмислював над тим, як зміцнити оселю проти землетрусів. Якщо на острові вони трапляються нерідко, то мені не можна залишатися в печері, де мене одного дня може просто заживо поховати, а варто збудувати собі хижку на відкритому місці, огородивши її від ворогів — людей чи звірів.

19–20 КВІТНЯ. — Я вирішив переставити свій намет з-під навислої скелі, яка, поза сумнівом, могла будь-якої миті впасти й розчавити мене, на інше місце. Два дні я роздумував, куди б і як перенести намет. Зі страху я не міг спокійно спати в наметі, але й залишатися знадвору, без захисту моєї надійної огорожі, теж не міг. Знов-таки, коли я оглядав своє впорядковане помешкання, то навіть думки не припускав, що повинен звідси вибиратися. Крім того, я розумів, що на переїзд знадобиться чимало часу, тож все одно доведеться жити в старій