Читати книгу - "Бікфордів світ"

– Ми чекатимемо знамення, – твердо мовив Микола й опустив голову. – Знаючи лише півдороги, не дійдеш до її кінця.

– Так, – Іван Тимофійович зчепив долоні. – А він же звучить. Звучить! – І очі його спалахнули. – Головне, вірити, вірити і чекати. Терплячим усе віддячиться. Адже звучить він?

Брати кивнули.

Іван Тимофійович підвівся.

– Який сьогодні день?

– Третій, – відповів Микола.

– Третій?! – повторив сам собі батько. – І був вечір, і був ранок, день третій… І сказав Бог: хай будуть світила на тверді небесній, для відділення дня від ночі, і для знамень, і часів, і днів, і років… Не буду я переписувати вчення. Кожен вільний змінювати тільки ним самим написане.

І вийшов Іван Тимофійович на ґанок, вдихнув уранішнього повітря. Вдихнув свіжості й звуків. Відчув тепло сонця і подумав про свого молодшого сина, побажав йому небезмежного шляху.

Зайшовши в каплицю, батько і його сини залишили двері відчиненими, щоб упустити всередину сонячні промені. Промені освітили нижній ряд іконостаса й ноги розіпнутого Христа. І зазвучав у каплиці троїстий шепіт, а коли затих, замість тиші запанувало звучання гудодзвона, і довго ще не вставали з колін молільники, слухаючи це звучання й наповнюючись ним.

Вийшли вони з каплиці, але двері не зачинили.

А промені сонця опустилися, сповзли з іконостаса й освітлювали тепер дерев'яний настил підлоги. Ожила, зашипіла раптом чорна «сковорідка», прибита інвалідом до розп'яття, і суворий далекий голос заговорив розмірено, залишаючи між словами довгі простори-паузи: «Передаємо зведення Радінформбюро. Прослухайте сигнали точного часу: в Москві, Ленінграді, Києві – 1945 рік, літо, в Пермі, Норильську, Магнітогорську – 1943 рік, літо, в Усть-Ілімі, Воркуті, Анадирі – 1939 рік, осінь. Повідомлення для Пермі, Норильська, Магнітогорська та районів Східного Сибіру: після важких тривалих боїв радянські війська залишили Крим, ворог зазнав серйозних втрат у живій силі й техніці».

Немов помітивши, що в каплиці нікого немає й ніхто не слухає цей далекий голос, «сковорідка», видавши якийсь кашляючий звук, замовкла.

Настав вечір.

На краю неба виклювалася перша, ще тьмяна через неповну темряву зірка. Десь неподалік запугукав, прокинувшись, сич. Надійшов час прокидатися тому, що спало, і засинати невсипущому. І раптом у тому місці, де щойно було червоне сонце, піднявся яскравий стовп світла, мовби захищаючи землю від падучого нічного неба, від його темних сил, які творять ніч.

– Гляньте! – крикнув Іван Тимофійович синам.

Обернулися вони й завмерли.

– Невже дочекалися… – шепотів Іван Тимофійович, і в очах у нього блиснули сльози. – Щастя яке…

– Що ж тепер? – запитав старший син, і в його голосі зазвучали розгубленість і надія.

– Збирайтеся, – сказав батько, не зводячи погляду з яскравого стовпа. – Беріть хліб, одяг.

Побігли сини збирати свої торби. А батько залишився стояти. Між ним і далеким горизонтом сяяло знамення Господа, що вказувало шлях.

Володимир і Микола підійшли до батька.

– Благословляю вас у дорогу, – заговорив батько. – Шлях далекий, але, пройшовши його, ви вийдете туди, де здійсняться ваші сподівання.

– А ви, батьку?! – запитав Володимир.

– Я не піду. Сил у мене вже мало, але вірю, що зможу віддати борг і за себе, і за вас…

Брати замовкли, переглянулись.

– Та й залишивши мене тут, ви частіше згадуватимете, звідки прийшли… Занадто старий я для дороги… Ідіть. Шлях дуже далекий, і йти доведеться вам по ночах.

Володимир і Микола нерухомо стояли перед батьком, не зводячи з нього очей.

– Ідіть же! – ледве не закричав Іван Тимофійович.

Володимир переступив з ноги на ногу. Микола опустив погляд.

– Палицею мені вас гнати, чи що?! – розсерджено запитав батько.

Володимир підійшов до батька, обійняв його і попрямував до воріт. Те ж саме зробив Микола.

Вони пішли, а він стояв і не зводив очей з яскравого стовпа, у бік якого щойно пішли його сини. Пішли, аби більше ніколи не повернутися.

Знамення продовжувало сяяти, світити, і подумав Іван Тимофійович, що буде воно сяяти щоночі, аж поки дійдуть його сини до заповітної мети, аж поки вийдуть вони до людей, із якими залишаться.

І втішила його ця здогадка. Так, принаймні, зможе він дізнатися, коли закінчиться шлях їхній.

Ранком четвертого дня Іван Тимофійович пішов на кладовище. Узяв із собою сапу та лопату. Насамперед підійшов до могили дружини й зупинився в заціпенінні: хрест, вирубаний із молодої модрини кілька місяців тому й тоді ж поставлений, коріння не дав і висох. Опустив він сапу й лопату поряд на землю й обвів кладовище поглядом, і ніяково йому стало. Навіть колись пророслі хрести, що перетворилися пізніше на химерної форми дерева, стояли тепер сухими. Швидким кроком підійшов Іван Тимофійович до могили діда свого і побачив, що вкрита вона корою, скинутою з себе мертвим кедром. Забив Івана Тимофійовича озноб. Озирнувся він іще раз і побачив, що на всьому кладовищі тільки одне живе дерево залишилося – стара дика груша, потворний ствол якої слався на безвісній могилі. Іван Тимофійович підійшов до неї і почув гудіння джмеля, що кружляв біля її квіток. Груша цвіла, і згадав Іван Тимофійович, як бив його батько за те, що з іншими хлоп'ятами зривав він плоди з цього дерева.

«Значить, знову плоди будуть… – подумав він, дивлячись на дику грушу, і зрозумів, що не хазяїн він більше в скиту. – Кому ж тепер вони дістануться? Хто їх зриватиме?!»

І побрів Іван Тимофійович назад до будинку, залишивши і сапу, і лопату. Важко було на душі, але ні з ким було поділитись. І залишив він у собі цю гіркоту, як залишав у собі багато важких роздумів і печалей. Не думав він про те, що душа людська не бездонна і не все вона витримати може. Не думав про те, що навіть захована глибоко в душі гіркота залишається гіркотою, а печаль – печаллю, і якщо не поділитися ними, не розчинити їх серед людей, здатних поділити з тобою і горе, і радість, то, накопичившись, з'єднавшись з іншими печалями, вирветься все тяжке назовні й приведе тебе у відчай, і не виникне в тобі бажання пересилити біль. А не пересилюючи болю, ти підкоряєшся йому.

І став Іван Тимофійович чекати вечора. Квапив він думками сонце, бажаючи йому швидкого заходу. Нетерпляче поглядав на нього. Так увесь день і минув в очікуванні заходу сонця, і коли він стався і сховалося сонце, то не піднявся більше на місці заходу яскравий стовп, не освітилося небо в тій стороні, а найяскравішими виявилися місяць і зірки. Завмер Іван Тимофійович, не вірячи очам своїм.