Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бікфордів світ 📚 - Українською

Читати книгу - "Бікфордів світ"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бікфордів світ" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 84
Перейти на сторінку:
Іван Тимофійович. – Якщо ті, що раніше були…

– Коли любиш Батьківщину – влада не має значення! – твердо відрубав інвалід. – Я, може, теж владу не люблю, але заради Батьківщини сюди ось забрався! Ці штуки притягнув, аби всі знали, яка вона, правда, сьогодні… – І він кивнув на візок.

– А що це? – поцікавився Андрій.

– Відступися з дороги, секто! – незлобиво буркнув Кортецький і, взявшись за візок, заходився штовхати його у ворота.

Іван Тимофійович і сини відступилися.

Інвалід, жваво орудуючи дерев'яною ногою, проштовхнув візок до першого будинку, там зупинився й озирнувся на місцевих жителів.

– Чого стали! – крикнув він. – Ідіть сюди, дорогу покажете!

Іван Тимофійович поволі попрямував до прийшлого.

– Куди тобі дорогу? Немає тут ніяких доріг! – сердито відповів Іван Тимофійович.

– У тайзі немає, це мені відомо… Не про це я. Де тут у вас центральне місце?

– А навіщо вам? – запитав Володимир.

– Та штуку одну присобачити… – Інвалід спідлоба оглянув будинки.

– Немає у нас такого місця, – відповів Іван Тимофійович.

– Брешеш! – не повірив інвалід. – Де культова будівля?

– Яка?

– Церква! – пояснив іншими словами Кортецький.

– Там, – показав рукою Іван Тимофійович.

– Ходімо, християни! – скомандував прийшлий.

І вони попрямували до каплиці, до якої було кроків тридцять. Інвалід штовхав візок. Поряд із ним ішов Андрій, розглядаючи незнайомі круглі предмети, схожі на чорні миски.

– А що це тут у вас виє? – на ходу запитав інвалід.

– Дзвін, – відповів Андрій.

Інвалід важко зітхнув і незадоволено хитнув головою, мовчки дивуючись.

Підійшли до каплиці. Іван Тимофійович, косячи одним оком на Кортецького, відімкнув двері. Інвалід узяв з візка одну круглу штуковину і заліз усередину. Тут Іван Тимофійович помітив, що за штуковиною цією потягнувся якийсь тонкий мотузок.

Усі зайшли в каплицю. Інвалід пильно оглядався. Інші так само пильно стежили за ним.

– Пощастило вам узагалі-то, – мовив він. – Були б ви де ближче до Батьківщини – підірвали б вам давно все це християнство. У нас на боротьбу з опіумом динаміту не жаліють. Гаразд. Дайте з візка молоток! І свічку запаліть.

– Ми свічки даремно не палимо і сірники марно не витрачаємо. Вони ще прадідівські.

Андрій вискочив за молотком.

– Ось! – Кортецький простягнув коробку Івану Тимофійовичу.

Той запалив свічку й освітив каплицю.

Інвалід підійшов до середини іконостаса, витягнув з кишені гімнастерки цвях і забив його наполовину в дерев'яного розіпнутого Христа. А потім начепив на цвях круглу штуковину.

– Ну от, – задоволено видихнув він. – Тепер і ви почуєте голос Батьківщини… а то сидять у тайзі, а там мільйони помирають на фронтах…

– А як воно називається? – запитав Андрій, показуючи поглядом на круглу штуковину.

– «Сковорідка» – по-простому, а так – радіо, – пояснив інвалід. – Сьогодні запізно вже, а завтра заговорить, їй-богу, заговорить! Слухатимете, секто!

І Кортецький обвів місцевих жителів колючим зневажливим поглядом; тільки на Андрієві його погляд потеплішав:

– Ну все, я тут у вас переночую, а рано-вранці далі піду.

– Розташовуйся, божий чоловіче, – Іван Тимофійович закивав і вийшов із каплиці.

За віконцем у темряві, що настала, гудів дзвін, але було чутне й життя. Кричали птахи.

Інвалід, залишившись сам у каплиці, розстелив під іконостасом шинель і влігся на неї. Вже лежачи, він чиркнув сірником, і той, спалахнувши, освітив усі нутрощі тісної маленької каплички. Окинувши ще раз швидким поглядом стіни, Кортецький скривився і задмухнув сірник. Заплющив очі, але тут почув скрип дверей.

– Хто там?! – перелякано сіпнувся він, побачивши у розкритому дверному отворі жовту половинку місяця.

– Я це, – відповів тихий голос.

– Я – хто? – насторожено перепитав інвалід.

– Андрій.

– Ти чого прийшов? – Кортецький підвівся на ліктях.

– Запитати.

– Ну?

– А правда, що Батьківщина в біді? – тремтячим голосом запитав Андрій.

– Еге-е, – мовив із протягом інвалід. – У дуже великій біді, скрізь війна, фронт, а де немає фронту – там із голоду мруть. Погано.

– А Москва?!

– Ну, в Москві не мруть, звичайно, але й там погано. В оточенні вона. Я ось за Батьківщину ногу віддав. А тепер останні сили віддаю…

– А вранці ви куди?

– Далі. У мене ще три «сковорідки», присобачу їх де-небудь у людей, які нічого не знають, і назад рухатиму.

– А можна з вами піти? – Голос Андрія затремтів.

– А тебе твої сектанти не приб'ють, якщо зловлять?

– А ми до світанку, я знаю, як до річки вийти, а ні батько, ні брати цього шляху не відають.

– До річки – це добре… Але якщо підеш, треба буде тобі мене слухатись…

– Буду, – пообіцяв Андрій.

– Ну от, тоді перший наказ: усю ніч стерегти візок, а перед світанком розбудиш мене й рушимо.

– Добре, – кивнув Андрій.

– Ні-і, – перебив його інвалід. – По-військовому треба відповідати: «Слухаюсь!»

– Слухаюсь, – прошепотів Андрій.

– Добре, йди.

Андрій тихенько замкнув за собою двері й сів біля візка, спершись ліктем об ґанок каплиці. Згори світили зірки й гудів гудодзвін.

Андрій усміхнувся. Поки батько та брати дочекаються знамення, він буде вже далеко.

Спати не хотілося. Всю ніч спостерігав він за небом, і здалося йому, що зірки рухаються вслід за місяцем. А коли перед – промені сонця, що ще не показалося, розігнали морок, Андрій жваво звівся на ноги, зайшов до каплиці й, помолившись, розбудив інваліда.

– Як там нас ранок зустрічає? – Кортецький засовався, приходячи в рух.

– Добре, – відповів Андрій.

Інвалід підвівся, скрутив шинель, і вони вийшли. Зупинилися біля візка, де інвалід запхав шинель у мішок.

– Тепер ти котитимеш його, – сказав він. – Той, хто приходить пізніше, стає молодшим за званням.

Андрій кивнув, узявся за дві розбіжні дерев'яні ручки і спрямував візок до воріт. Інвалід закрокував поруч, оглядаючись на сонце й усміхаючись стриманою радістю. Вийшовши за ворота, вони на хвилинку зупинились. Андрій вклонився скиту, а інвалід обвів будівлі єхидним поглядом.

– Давай швидше, а то тут і залишишся! – поквапив він Андрія.

Єдине колесо візка поскрипувало жалібно, наїжджаючи на гілки, опалі з крон. Андрій поспішав, старався, хоча безсонна ніч уже давалася взнаки. І зникло кудись звучання дзвона, до якого, здавалося, він уже звик, як до чогось неминучого й постійного, як небо. А може, просто безсонна ніч відлучила його тимчасово від слуху, і не встиг він обернутися на кедр-дзвіницю, сподіваючись, що востаннє, як почув невдоволене бурчання інваліда:

– Гуде, проклятий!

Андрій глянув на Кортецького перелякано й тут же повернув свій погляд на візок. І почув сам виття гудодзвона, протяжне й неголосне. І пропало бажання обернутись і подивитися насамкінець угору.

Уранці Володимир і Микола розбудили батька.

– Андрій пішов, – сказав Володимир. – Я бачив їх.

– І не зупинив?! – запитав Іван Тимофійович, підводячись із лави.

– Ні.

1 ... 16 17 18 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бікфордів світ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бікфордів світ"