Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Зозулята зими 📚 - Українською

Читати книгу - "Зозулята зими"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зозулята зими" автора Дарунок Корній. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 90
Перейти на сторінку:
обов’язки, мій коханий чоловік не опинився б у лікарні, — тоном маленької дівчинки поскаржилася вона. Схоже, їй сподобалося заспокійлива промова лікаря. — Чому він не порадив звернутися Мстиславу до лікаря раніше?! Що ж тепер буде? — Мовчу, тож вона змушена продовжити: — І взагалі, якби цей… цей… самовпевнений хлопчисько! — «Круто!» — не зміг не оцінити я, нахапалася від Вдови реплік. Тирада триває апокаліптично. Лікар нервово сіпається. От-от запропонує «легенький укольчик» і вгатить істеричці дозу, котра здатна звалити з ніг слона. А потім ми зможемо поговорити по суті. — Якби він хоч натякнув мені, що Мстислав зв’язався із тим… розплідником, я б знайшла потрібні слова… Я б… А тепер, тепер… Це не зараження! Правда? Мого чоловіка отруїли!

Завжди вважав: якщо ставитися до усіх жінок, схожих на порцелянових ляльок, як до дуреп, обов’язково наскочиш на розумну стерву, що вдало камуфлюється. До цього дня до останнього підвиду відносив і дружину шефа. Зараз взяли сумніви: а раптом не прикидається? Так, час «вплутатися» і собі в розмову. Здивовано витріщаюся на обох:

— Пане лікарю, хіба Мстислав Маврикійович отруєний?! Ви ж щойно самі сказали, що є підозра на…

— Е-е-е! Ну, не всі аналізи готові, — якнайдипломатичніше розпочинає лікар. — Чітка клінічна картина ще не вимальована… І отруєння не можна виключати, однак… Це не дуже схоже на отруєння, — раптом цілком по-людськи додає він, зустрівшись зі мною поглядом.

— Ви що, обидва глухі? Та кажу ж Вам: мій чоловік зв’язався із небезпечними людьми! А може, може, то секретар за гроші вивів вбивцю на мого чоловіка? — не вгаває Іренея.

«Жіночко, він був зв’язаний із небезпечними людьми, коли ти ще виходила на сцену у ролі служниці з однісінькою реплікою за весь спектакль і слова такі, як «ботокс» чи «спа-салон», чула хіба по телевізору… А вже які чутки про нього ходили серед конкурентів — хоч дітей лякай», — звісно ні лікар, ні тим більше я ніколи не ляпнемо таке вголос. Цікаво інше: схоже, її істерика, нарешті, стає справжньою. Он навіть чорна цівка тече щокою. От паразити у тому елітному торговому центрі! Деруть за «ексклюзивну» косметику стільки грошей, що інколи навіть шеф дивується, переглядаючи жінчині рахунки, а підсовують підробку, що пасує перед звичайними жіночими сльозами. У передпокої з’являється, завчено посміхаючись, гарненька медсестра у коротенькому блакитному халатику. Лікарня ж бо приватна і головлікар робить усе, аби його заклад — борони Боже! — хоч у дрібницях не нагадував державну клініку. Іренея на мить перестає рюмсати, кидає швидкий погляд на ноги дівчиська. Потім похоплюється, що зараз її чоловік не в тому стані, аби спокуситися на найсуперовіші жіночі принади. І — це просто неймовірно — червоніє від сорому: Мстиславу погано, а вона тут про дурниці думає.

* * *

Можу передбачити, що буде далі: «Вибачте, лікарю. Терміновий виклик. Щойно привезли пацієнта. Й прохали Вас на хвилинку…» — «Шановна Іренеє Гнатівно, перепрошую, але… буквально чверть години. Добренько? Маринка запропонує Вам чаю і дуже Вас прошу, ковтніть пігулочку, маленьку таку. Навіть для такої сильної жінки, як Ви, такі випробування надмірні. Тоді Ви краще зможете оцінити ситуацію…».

Іренея Гнатівна лишень мить вагається, але потім вирішує, що зможе відігратися на Маринці, поки та готуватиме чайок, та й що зробить ота єдина пігулочка… Одним словом, дозволяє себе вмовити. Оп-па, схоже мені час перекваліфіковуватися. Як втрачу роботу, зможу заробити на кусень хліба пророцтвами. Усе відбувається точно за передбаченим сценарієм. От тільки в останню мить втручаюсь я:

— Іренеє Гнатівно, перепрошую, щодо квитків для Ірини Мстиславівни та її няні. Може, спробувати замінити їх на більш ранні? То я сконтактуюся із туроператором? — «поки мене ще не звільнили», — додаю подумки. Хоч не цій ляльці вирішувати такі питання.

— І кому тут потрібна ця мала негідниця?! — випалює жінка, невдоволено скривившись, наче щойно їла лимон. М-да, різко, типу люблячи, але зате чесно… От чому деякі люди вважають відвертість чеснотою, га?

— Ну-у, розумієте, Мстислав Маврикійович буде радий бачити свою єдину спадкоємицю поруч, коли йому стане легше.

Дрібнувата помста, згоден. І справа навіть не в цій стерві. Теж мені, секрет полішинеля! Всі знають, як вона насправді ставиться до пасербиці! Просто після такої безсонної ночі мене поперло на емоції. Звісно, на найдурніші. Скажімо, на мить стало шкода дев’ятирічну дівчинку, зодягнену в фірмове шмаття від відомих дизайнерів, яка ніколи не чула відмови на сакраментальне: «Хочу!». Може, тому, що згадав, як улітку приїхав повідомити їй, що батько оплатив ще одну зміну у престижному дитячому таборі. На мить губи Іринки здригнулися, але відразу те комаша гордо задерло голову.

— От бачите, — незалежно звернулася вона до своїх подруг: — Мій татко багатший за ваших, бо зміг дозволити собі заплатити ще за одну зміну в цьому таборі! А вашим батькам слабó.

Здається, тоді якась дурепа малолітня навіть вмовила батьків, аби її не забирали з табору ще місяць, щоб не виявитися гіршою за закляту колежанку… Та справа не в цьому. Я ж добре бачив, що на очах малої блищать сльози. Як останній дурень я тоді купив коробку дорогих цукерок у найближчій крамниці. Повернувся до табору, тицьнув Ірині, мовляв, батько-от передав, а я забув відразу віддати. Та скривилася:

— Тато знову все наплутав. Казала ж йому, що цукерок не їм, бо від них товстішають. А я не хочу стати такою товстулею, як Машка із нашого класу. Ну добре, дякую, віддам дошкільнятам із першого будиночку, — сама ж майбутня модель мешкала аж у третьому, із п’ятикласниками, і немало цим пишалася.

Може, ті цукерки і з’їли дошкільнята, а от коробка від них досі стоїть у кімнаті Іринки, там вона зберігає свої «скарби». І поруч — лежить подарований мною альбом для малювання та кольорові олівці, того добра залишилося чимало після Євки. Ірина Мстиславівна любить у нас малювати. Хоч щось вона любить.

Та менше з тим. Кажу ж, спати хочеться, тому думки розбігаються…

Іренею пересмикнуло від мого хамства. Але варто їй було уявити, що капосне й непосидюче дівча, що слухається лише батька, опиниться з нею в одному будинку… Чи, як альтернативу, що їй самій доведеться клопотатися з квитками та вигадувати пристойну причину, аби затримати дівчинку подалі від дому, тому вона змовчала. Медсестра поглядає на мене з відвертим співчуттям, навіть дарує посмішку: от стерво начальниця в тебе! Навіть гірше ніж у

1 ... 17 18 19 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зозулята зими», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зозулята зими"