Читати книгу - "Зозулята зими"

Але зараз перед очима — бліде, попри всю косметику, обличчя Іренеї. І слід від туші на щоці. Така собі закіптюжена фарфорова лялька, знайдена на смітнику. Ну й асоціації у мене! І хай йому грець, якщо я знаю про який розплідник вона верзла?! Чому це раптом я не в курсі?!

* * *

Вийшов з лікарні. Задер голову, ковтнув свіжого повітря.

В кишені настирливо загудів мобільний. «Робоча» мелодія. Машинально приклав до вуха, не глянувши на номер:

— Алло!

— Ти зараз за кермом?

Прикушую язик, бо хотів визвіритися: «Персонального водія у мене нема!». Ну чого знову Василю від мене треба?! Недавно бачилися. І домовилися ж, що я зараз відпочиваю, а для предметної розмови зустрінемось завтра.

— Гайда сюди, в офіс! Тут таке…

— Буду за чверть години.

Не подобається мені його тон. Навіть не розпитую, в чому справа, все одно доведеться їхати. Голос його якийсь перенапружений. Таким голосом повідомляти про крах улюбленого банку чи про злий вірус, що вивів із ладу усі комп’ютери фірми. Не певен, що Василь добре петрає в комп’ютерах, однак скумекав би, що з таким — не до мене, а до айтішників. Дуже сподіваюсь, там не новий підпал?!

Біля офіса я був хвилин за десять. На якомусь перехресті даївець недобрим поглядом провів мою машину, але чомусь не став зупиняти. Відзначив це як першу удачу в новому році. Давно пора! А то рік починався з суцільних халеп.

Удачі вистачило до першого погляду на спохмурнілого Василя.

— Як там твоя Мала? — не в тему цікавиться він. Не витрачаючи часу на заперечення щодо «моєї», запевняю, що усе гаразд. — Слухай, вона ж тримала на руках того хлопчика, ну, через якого аварія… Не помітила чогось такого, не казала?

Невпевнено смикаю плечем: мале як мале, перелякане, худеньке, у благенькій курточці. Дитина з небагатої родини. От що тільки воно, нещасне, робило у пристойному районі на світанку?

— Знаєш, оті ідіоти з ментовки загубили його.

— Як це?! — питання дурнувате. У міліцейських відділках може загубитися багато чого, хоч би якийсь папірець чи й невеликий речовий доказ. Але «посіяти» у будівлі трирічного хлопця!

— Чорт його знає, — Василь безнадійно махає рукою. — Насвяткувалися як слід, чи що. І на загал вся ця справа гнила. Батечко активно відмазує свого Ілька, бо хоча той таки справжній ідіот, та все ж син… Добре, хоч не у середньовіччі живемо, бо точно на нас би повісили, типу ми того йолопа зурочили…

— То що, це ми йому під колеса пацана сунули?! Чи дівчина винна, що порадила не сідати за кермо, коли на ногах не тримається?! Кажеш, той Богдан сам загубився чи?

— Звідки ти взяв, що хлопець — Богдан? — робить стійку Василь, а я клену свій язик.

— Почув, та й усе. Руслана ж сиділа тоді поруч із пацаном, говорила з ним, сунула йому в руки фантик із машиною від жуйки…

— Звідки він у дівчини? — уточнює співрозмовник.

Лише зараз збагнув, що зазвичай дівчата не носяться з таким мотлохом. Хоч від Руслани ще й не такого чекати можна.

— Не все одно? Головне, що хлоп’я заговорило врешті. Сказало, що його звати Богданком і що рука болить. Ну, подряпав десь. Руслану хотіли взяти у відділок, аби допомогла розпитати малого докладніше, але лікар не дозволив.

— Ага! Після того, як ти пояснив, що це — друга ваша аварія за ніч плюс пожежа, свідками якої ви стали? Тож дівчина — точно у шоковому стані, зі нею треба обережнішим бути. Як тільки лікар не прихопив обох із собою, для експертизи у дурці?

— Купюра в руку і все гаразд, — а я ж навіть не перебільшував тоді! — Що далі із пацаном було?

— Та що, притягли до ментовки. Перевірили по базі — ніхто трирічного шкета не шукає. Сам він не міг втекти із дому, вік ще не той. У лікарню вирішили завезти пізніше: там увесь час ремонт, місця не вистачає, а тут травм, ніби, нема… Тицьнули цукерок, включили телик. Черговий вийшов на хвилинку, повернувся — малий зник.

— А цукерки є? — запитую втомлено. Василь якусь мить збараніло дивиться на мене, потім тягнеться за слухавкою. Повідомляє, що зниклого звали Богданом, стишено до мене: «Руслана у нього прізвище не питала?», — хоч і сам розуміє: на біса їй це? Диви-но, цукерки зникли разом із хлопцем. Чомусь це трохи заспокоює нас обох.

— Ну, що за чорт? Зурочив хтось місто! У міліції вже закладаються, що діє якась таємна організація, котра виводить з ладу місцевих бізнесменів!

Мені зараз не до таких «сенсацій». Без теорії змови голова пухне. Хоча щось в його словах таки є… ухопити б, що…

— Слухай, я позичу на пару днів ноут з роботи? Я без компа не можу, та й треба дещо пробити…

— Тільки в детектива гратися не думай, — похмуро радить Василь. Раптом питає майже співчутливо: — У тебе зараз хоч гроші є?

От не вистачало мені тільки в охоронця позичати!

Притримую амбіції. Мені потрібен союзник, чи не вперше у житті потрібен так, що аж…

— Є, спасибі. Хочу пробити по нету один… розплідник.

— Розплідник? Щенят? Риб? Дерев? Роботу нову шукаєш?

Чорт, він зараз щирий. Мо’ то я собі понавигадував зайвого?

— Умгу, схоже, саме час. Хоч шеф у тій лікарні — не найгірший пацієнт, хрест на ньому ще не ставили. Це так, тобі для роздумів.

Вибираю ноутбук, пишу розписку, вкладаю його у пакет. Перехоплюю прискіпливий погляд Василя. Просто підозрює чи таки що знає? Та тут лунає репліка про вчасну годівлю домашніх улюблениць.

— Ти б уже додому їхав: не забувай, як завів дівчину, то треба її вчасно годувати…

Детективний настрій доводиться відкласти.

* * *

От цікаво, а Руслана хоч трохи вміє поратися на кухні? А може, за нею вже й слід захолов? Зірвалася з місця — шукай її потім… добре, коли оті документи в пакеті із Сантою не прихопить як сувенір.

Зупиняюся у дворі, вдивляюся у вікна будинку. Подекуди вже світяться прямокутники. Взимку день куций, як заячий хвіст. То колись