Читати книгу - "Джури і підводний човен"

— Ага, не ви, — ображено заперечив Івасик. — А лозиною хто хльостав?

— Так я ж по кожушку…

Байлем приїхав не сам. Поруч з ним поважно погойдувався у сідлі переяславський староста Василь Леміш. Нові гості були набагато відвертіші, ніж Рахмон.

— Чував я, діду, що у вас є розмова до старости во ронівського, — зістрибуючи з коня, одразу повідомив Леміш. — То й подумалося: а дай но напрошуся і я на ту бесіду. Може, порадите щось і мені…

— Спершу прошу до столу, — запропонував дід.

Гості не віднікувалися. Хоча Байлем, всідаючись зручніше на лаві, пожартував:

— Ну, діду, ви стали наче справжній татарин. Ті теж ні про що не питають, поки не нагодують.

— Якщо ти вважаєш, що це поганий звичай, то можеш не їсти, — буркнув дід.

— Ні, що ви, — схаменувся Байлем, — навпаки!

А коли гості відсунулися від столу, дід Кібчик пригладив пальцем вуса і промовив:

— То про що ми збиралися гомоніти? Ага, ти хотів, щоб я тобі щось порадив, — звернувся він до переяславського старости.

Той, починаючи з минулого літа, завітав до нього, здається, уже вчетверте. Тому дід Кібчик звик ставитися до нього так, як і до Байлема, котрого знав ще безштаньком і пам’ятав, які в нього вуха.

— То про що ти хочеш запитати? — поцікавився він.

— Та про те саме, — скрушно зітхнув Леміш. — Розумієте, діду, тут як не кинь, а татари, хоч і отримали по шапці, таки встигли добряче посмикати наших людей. У того хата згоріла, в іншого коні щезли, тому геть збіжжя потрубили… А де взяти гроші на нове начиння, де дістати корів та овець?

— Кгм-мм, — кахикнув дід. — Саме про це я збирався поговорити зі старостою воронівським. Але коли й ти напрошуєшся, то нехай… То скільки маєш тих гарб? — почав він з Байлема.

— Точно не скажу, але сотні зо дві набереться, — від казав Байлем. — Ото як привезли ми з над Комишної дещо на тих гарбах, то закинули їх і не знаємо, яку тепер їм дати раду. Бо вони перед нашими возами, наче кози перед кіньми. Ні тобі снопів накласти, ні сіна нагромадити. То я, мабуть, не сьогодні-завтра загадаю, аби їх на розпалку пустили. Гарне дерево, сухе, миттю загорається.

— Ох і дурний ти, Василю! — розсердився дід.

Вдоволена посмішка розтягла Байлемів рот.

— Думаєте, образили мене, діду? — сказав Байлем. — Навпаки, я вже помітив, що ви так лаєтесь тоді, коли щось гарне придумали. То давайте лайтеся й далі.

— Та я ж не лаюся, — зніяковів дід. — То я просто так…

— Це він мене засоромився, — зблиснув зубами Леміш. — І дарма, бо я теж не знаю, як бути з тими гарбами.

— А треба знати, — посуворішав дід. — Хочете, я вам за кожну гарбу по коневі дам?

Старости обмінялися швидким поглядом.

— Та ви що, діду? — підхопився Байлем. — Та це ж… Е, а де ви стільки коней наберете? — раптом зацікавився він.

— То вже моя справа, — ухилився від прямої відповіді дід. І, не втримавшись, показав у посмішці щербатого зуба. — Тут, хлопці, діло таке. Оце приїздив до мене Рахмон, гендляр їхній, — дід кивнув головою у бік степу. — Просив, аби його людям дозволили розгребти оті всі завали під Комишнею.

— Навіщо йому те сміття? — щиро здивувався Байлем.

— Знову ти за своє, — почав буркотіти дід. — Невже не розумієш, що йому ті лати й поламані вози до песьої мами? А от далекі татари про них, може, ночами мріють. Дехто з них виблискував п’ятами так, що згадав про ті гарби лише тоді, коли опинився за сотні верств. А де ти в степу дерево знайдеш? З кізяків натопчеш, еге?

— Стривайте, діду… — наморщив Леміш чоло. — Ви хочете сказати, що ті гарби можна вигідно перепродати їхнім же хазяям?

— Нарешті чую щось розумне, — буркнув дід.

— Самі придумали чи як? — запитав Байлем.

— Та як тобі сказати… Той Рахмон напоумив. Хоча прямо й не казав, проте я не такий, як дехто з тих, що оце сидить переді мною.

Проте старости його не слухали. Вони щось вираховували. Байлем навіть пальці згинав.

— А дорожче не можна? — раптом запитав він.

— Що дорожче? — мабуть, тепер уже перестав розуміти дід Кібчик.

— Ну, продати їм ту гарбу. Бо вашому Рахмонові вона обійдеться за коня. А скільки він злупить з того, хто дременув аж за Самару чи у сам Крим?

— А хіба я тобі казав, що гарби може збувати тільки Рахмон?

Старости знову перезирнулися.

— Ага-а, — повільно протяг Леміш і раптом угамселив себе по коліну з такою силою, аж виляски пішли довкола. — Нарешті, діду, доп’яв! Спасибі ж вам за науку!

Проте дід їх уже не слухав. Краєм вуха почув, що внучок забелькотав так, як белькотав завжди, коли кликав свого прадіда. І коли гості щезли за очеретами, дід Кібчик одразу почовгав-подріботів, бо ноги вже погано слухалися його, до хати.

ТЕЛЕСИКОВІ РОЗВАГИ

Що не кажи, гарно в степу навесні!

Квітки розпустилися, бджоли гудуть, мов навіжені, а сонце таке тепле, що й одіж носити не хочеться.

Одне тут погано — дід Кібчик не дає цим усім насолоджуватися. Завжди в нього робота знайдеться. Ото як після минулорічного бою під Тягинею козаки розійшлися по своїх селах та зимівниках, дід Кібчик згодився залишити в себе Телесика і тих його друзів, хто не мав рідні. Нічого не скажеш, гарно біля цього діда: і їли всього досхочу, і дід не дуже впирався, коли просили розповісти якусь казку чи бувальщину. От тільки роботи багато було. Навіть узимку, коли по всіх селах лише те й робили, що на печі вилежувалися та на ковзанках каталися. А в діда не вилежишся, ні. То він змушує чинбарити, то сіті плести, то ще щось.

— Людина, хлоп’ятка, повинна все вміти, — не раз примовляв він, показуючи, як