Читати книгу - "Історія війни козаків проти Польщі"

сандомирський каштелян та стебницький староста Бодуен Оссолінський відбили невірних, які запекло продовжували напад; при цьому загинув Оссолінський з багатьма шляхтичами з Руського воєводства. Тоді, як таке діялося в тилах та на флангах польського війська, Хмельницький з козаками і частиною татар атакував поляків з фронту. Король при першій чутці про прибуття козаків вишикував свої загони до бою і передав команду над правим флангом великому канцлерові Оссолінському. Цей фланг складався з королівської кінноти, з кінноти подільського та белзького воєвод, з кінноти /104/ сокальського старости Денгофа, а також з інших полків. Командування над лівим флангом, де між іншими були частини кінноти та чимало корогв добровольців, король доручив краківському старості Юрію Любомирському і князеві Корецькому.

Піхотне військо, де перебував сам король, було під командуванням генерал-майора Губальда, родом з Міснії, який довгий час брав участь у німецьких війнах, а потім командував військом у Гданську, а також під командуванням лівонського шляхтича, краківського губернатора Вольфа; обидва вони мали німецькі полки.

Татари спочатку розтяглися дуже широко перед цим авангардом, наче лише для спостереження, потім в одну мить вони зімкнулися і, за своєю манерою воювати, кинулися на праве крило; проте їх зустріли непохитно, піхота наїжачилася списами і не підпускала ворога до себе; тоді татари перейшли на ліве крило і захитали його більше, ніж праве. Під Корецьким, який був на чолі [загону], вбито коня, він думав, що й сам загине; Ружицький[99] був поранений стрілою, яка пробила йому щоки. Та він зі стрілою в рані поспішив попередити короля про небезпеку для лівого флангу. Його королівська величність, незважаючи на свій сан та небезпеку, негайно помчав туди, щоб зміцнити своєю присутністю та закликами відвагу поляків, повертаючи до бою тих, які почали вже тікати, а іншим, які скаржилися, що в них немає офіцерів, казав, що сам ними командуватиме. Цей володар уже мав непомітно включитися в найзапекліше місце сутички, але почет затримав короля. Присутність монарха, який так наражався для порятунку своїх, піднесла їхню відвагу, яку жахлива безліч атакуючих /105/ ворогів була послабила та пригасила, так, що вони почали битися із значно більшим запалом і вже не захиталися на своєму місці.

Частина татар, які прорвалися з одного флангу, була незабаром відбита гарматами та двома корогвами піхоти під командуванням капітана Гізи з коро- лівської гвардії. Нарешті, оскільки ворог не домігся жодного успіху, що відповідав би його величезним зусиллям, спрямованим проти польського війська, ніч закінчила цей тяжкий день, в якому, за всіма даними, польське військо мало бути розтрощене вщент. Ніч минула в нарадах та розпорядженнях щодо наступного бою. Зроблено похапцем для прикриття кілька шанців, в інших було складене обозне майно; коли король радився з магнатами та офіцерами, у таборі поширилася чутка, ніби він має намір цієї ночі відступити з більшістю магнатів і офіцерів. /106/

Крайня небезпека, що реально існувала, робила такий відступ правдоподібним, і мало не дійшло до такої розгубленості, як під Пилявцями. Король щой- но пішов трохи відпочити, коли ж дізнався про це, відразу сів на коня і, проїжджаючи табором, переконував своєю пристутністю всіх, що чутки безпід- ставні; він казав, що ніколи не думав про відступ, а, навпаки, має намір твердо стояти проти ворога і одночасно втішав солдатів надією на щасливий результат бою, який мав розпочатися наступного ранку. З

усіх думок, запропонованих на військовій раді в зв’язку з даною обстановкою, найбільше прихильників знайшла думка про спробу відірвати Хмельницького від хана. З цією метою надіслано до хана одного з татарських бранців з листом від короля. Король вірив, так було написано в листі, що хан не забув про ласку покійного короля Владислава, який під час полону хана в Польщі прихильно ставився до останнього, а потім визволив його; отже, хан завдячує своїм теперішнім саном ласці того короля; після цього можна дивуватися, що хан приєднався до бунтівників та рабів; проте він не повинен, писав король, чекати великої користі від такої негідної спілки, оскільки бог не підтримує таких починань; все ж його королівська величність вважає потрібним нагадати ханові, чим він зобов’язаний покійному королю, його братові, і навіть запропонувати йому свою прихильність на випадок, якщо вона йому буде ціннішою, ніж спілка з бунтівниками. Відповідь на цей лист прийшла не так швидко, і наступного ранку, після сходу сонця, поляки знову побачили вишикуване до бою козацьке і татарське військо; перші стояли фронтом до Зборова, другі були спрямовані в бік обозу.

Чотириста легких кіннотників затримували деякий час козаків герцем; потім, діставши численне під- /107/ кріплення, вони відбили козаків від міста, а обозні джури схопилися за зброю і усунули татар.

Ворог поділився потім на три частини, з яких кожна атакувала інше місце королівського табору. Козаки насамперед захопили церкву, яка височіла над полем бою, поставили там батареї і пострілами змусили відступити оборонців цього місця. Козаки мали вже оволодіти місцем бою, один з найхоробріших серед них уже поставив корогву над укріпленнями, коли настиг значний королівський загін і так звитяжно повів оборону, що наступаючі припинили атаку, а потім і битву [взагалі]. Джури надбігли, щоб переслідувати утікаючих, виявлена ними при цьому відвага дозволила /108/ деяким [шляхтичам] залучити їх до загонів і дати їм коней,

щоб так збільшити військо і з цим внутрішнім підкріпленням наважитися вступити в бій; проте більшість вважала, що не слід ризикувати боєм, адже на випадок поразки вони опинилися б у такому скрутному становищі, як військо у Збаражі. Серед цієї розбіжності та непевності думок, які хвилювали поляків, котрі не знали, на що наважитися, провидіння довело поляків щасливо до пристані. Хан перед цими атаками на обидва польські війська сподівався швидкої і певної перемоги; натрапивши ж на таку рішучість та безстрашність, він знеохотився воювати і виявляв усе більшу схильність до замирення. Отже, він написав дуже чемну відповідь на лист короля, визнавши, що він зобов’язаний перед королівським домом. Хан твердив, що коли б його королівська величність після свого обрання звернувся був до нього, він більше доро- /109/ жив би його приязню, ніж козацькими інтересами; але ним тоді знехтувано, на нього дивилися майже так, як на простолюдина, хоч слід було звернути увагу на користь, яку могла принести його приязнь. Далі він писав, що оскільки трапилася нагода підновити колишній союз з королем, він зі свого боку прихильно