Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

зараз би на Соловках опинилися. А бабський бунт — це ніби ще так, несерйозно… А по-друге, і це головне, — хатні образи в нас завжди виконували функцію свого роду пенатів, богів домашнього вогнища, а все, що стосується дому, то, зрозуміло, сфера жіночої компетенції, — чоловікове починалося за порогом… Так що бабуні наші, коли образи тоді ховали, не за художні цінності дбали, а, як і пристало господиням, дух дому берегли — поки образи, поти й хата, навіть прислів'я ж було… Жіноче то було діло, Дар, стопудово тобі кажу, жіноче — ось тому, через два покоління, дівчача й гра. Іншого пояснення немає.

— Потрясаюче! — переможно оголошує брюнетка (тепер їй справді здалась би пауза перетравити почуте, але що пауза недавно була, хоч і не з її волі, то вона справно опановує себе й заходить на нове коло). — А для тебе самої, в твоїй власній творчості, наскільки це важливо — що ти жінка? Чи проводиш різницю між чоловічим і жіночим малярством, чи відчуваєш себе спадкоємицею якоїсь спеціально жіночої мистецької традиції? Можеш назвати якихось жінок-художниць, яких вважаєш своїми попередницями?

— Добре питання, Дарино, дякую… Мені здається, в «Секретах» я нарешті знайшла свою справжню манеру, і це стосується не самої тільки техніки, цієї мішанки — колажу, живописного тла, підмальованих фотографій, надставлених козирків для об'ємности… Хоч це, властиво, теж дуже жіночий підхід до матеріалу — знаєш, як у господині, яка валить у борщ все, що потрошку псується в холодильнику, — художниця замислюється, підшукуючи слів, — і в цю мить наглий подув вітру змітає їй волосся за плечі, вивільняючи її бліде личко з буйного золотавого обрамлення — нагим і беззахисним, і вона робиться схожою на серйозного, не по літах зосередженого сіроокого хлопчика, на монастирського отрока-служку, якому скоро приймати постриг, від чого на обличчя і всю його постать паде зимний, нетутешній посвіт відчуження, — момент дивний і трохи жаскуватий, всі занишкають, ніби хтось незримий вступив у кадр, інтерв'юєрку пересмикує коротким, мерзлякуватим дрижачком, але то, либонь, також від протягу — може, десь у глибині приміщення відчинилися й зачинилися двері, а може, просто перший подих близької осени — як-не-як, серпень уже на відході…

— Вибач, — художниця розгублено дивиться на товаришку, безпорадно пробуючи всміхнутися, — думку згубила… Ага (голос їй помалу повертається до звичного самовладного тембру, безперебійно-живого дзюркотіння, що лиш вряди-годи зашпортується на заплутаніших мислених поворотах і чорторийчиках), не тільки в техніці справа, є й ще дещо. Я ж працюю з предметами, — чи, радше, з тим, що від них лишилося, — які були в домашньому вжитку. Всі ті ніби шматочки керамічної мозаїки, що ти бачиш на полотні, — то скалки од справжніх сервізів і статуеток. І так само й автомобільні світлозахисні козирки, й клапті тканини — мішковини, трикотажу: я рідко беру нові — вживані речі мають особливу фактуру, вони теплі… Тобто, коли говорити за моє відчуття жіночого спадку, — я, в принципі, роблю щось дзеркально-протилежне до того, чим жінки займалися впродовж цілої історії — прикрашали побут. Традиційно жіночою доменою було ж не станкове, а таки вжиткове малярство, особливо в нас на Вкраїні, де ввесь декоративний розпис споконвіку жіночими руками творився, і всі наші славні примітивістки звідти, Примаченко, Собачко — з розмальованих печей та мисників… Та що про тих казати — навіть Екстер у середині двадцятих розробляла взори для килимарських артілей на Миколаївщині, доки їх усіх не розігнали («Справді? — підспівує з-за кадру журналістка. — Я не знала…»). Ну, от. А я, навпаки, працюю зі зруйнованим побутом, ніби зі зруйнованим домом, чи що, — намагаюся сконструювати з нього нову цілість, уже суто мистецьку…

— І тобі, нівроку, вдається, — каже інтерв'юєрка, з несамохіть увімкненою поштивою завороженістю, яка вмент зводить неподоланну засклену вітрину між об'єктом і шанувальником (художниця щулиться). — «Вміст жіночої сумочки, знайденої на місці авіакатастрофи» — то, по-моєму, абсолютно геніальна робота (художниця мимрить щось маловрозумливе), ні, без жартів, супер, дійсно-таки постмодерна класика! Хто її купив?

— Лозанський Ермітаж…

— Добре Лозанському Ермітажу — взяв і купив Владиславу Матусевич! — з притиском, щоб таки нікому не пройшло повз вуха, вигукує в камеру інтерв'юєрка (з сусіднього столика спурхує кілька сполоханих її патетичним покликом горобців).

— А в нас, бідних, і свого музею сучасного мистецтва в країні катма!.. А робота розкішна, бігме, розкішна (вона муркотливо-ласо сповільнює мову, мов наново смакуючи в уяві ту роботу в усіх подробицях), — тепер тільки слайдом будемо милуватися (опускає голову, зачитуючи наперед заготований закадровий текст): — Тут навіч представлено готову драму, складену з усіх тих клаптикових свідчень, на які звичайно не звертаєш уваги. По-своєму це дуже кінематографічна, монтажна робота, де кожна деталь промовляє, її можна відчитувати годинами, кадр за кадром — розбиті окуляри, квитанції, митні декларації, фото чоловіка й дитини в записнику, пудрениця з тріснутим дзеркальцем, і ці жахливі криваві мазки поверх…

— А то помада, Дарино! — сміючись перебиває художниця, з явною полегкістю, що розмова перескочила з компліментарних рейок на виробничі. — На дзеркалі — найсправжнісінька губна помада, ревлонівська, я її тільки закріпила лаком!

— Справді?.. От нарешті я маю нагоду в тебе спитати, давно хотіла — скажи, тобі не страшно було це робити? Не страшно викладати такий, от уже в дослівному значенні, — натюр-морт, мертву натуру?

Художниця стенає плечима.

— Мені було цікаво, — хвильку повагавшись, ніби вибираючи твердий п'ятачок на плиткому місці, знаходить вона врешті підхоже визначення. — Ще від дев'яносто восьмого року, коли, пригадуєш, коло Канади під Галіфаксом упав Swiss-Air-івський «боїнґ» і водолази тиждень речі з води виловлювали, щоб ідентифікувати загиблих, мене ця думка не відпускала — ось зостається по тобі сумочка, і що вона про тебе скаже чужим людям? А потім якось мені самій випадково в торбі помада по дзеркальцю розквецялась, і тоді я побачила, як воно має бути на полотні. Але щоб страшно… Це вже ти мені скажи, ти ж цілий цикл у мене в майстерні бачила, перед Швейцарією ще, — скажи, дивитись на це — не страшно?

— В тім-то й річ, і це найдивніше, — це дуже світла робота! Легка якась за енергетикою, як і взагалі всі твої «Секрети», — і це при всьому тому хаосові, що на них зображений! Ти ніби приручила, одомашнила смерть, — інтерв'юєрка затинається, трошки збентежившись тим, куди заніс її потік власних слів, і зараз же пускається виправдовуватись, — тобто не в тому розумінні, як це в голлівудських страшилках робиться, в тебе взагалі ніякими страшилками не пахне, а, от як це сказати? Є композиційна грація, є тепло, така надзвичайно жива,