Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 1"

– Бачу, – відповів Гжесь.

Танк здригнувся, переповзаючи окопи, вийшов на траву, і тільки тепер вони побачили, що інші машини вже на добрих двісті метрів попереду. У проміжках між ними короткими перебіжками рухалася піхота. Наступали трохи ліворуч.

Гжесь хотів виправити напрям, але лука була перетята ровом, отже, вони поїхали вперед, шукаючи відповідного місця. Тим часом рів, як на зло, повернув трохи праворуч, спихаючи танк далі й далі від лінії наступу до низької темно-зеленої луки, порослої татарником. Ця зелень була підозріла, вона свідчила, що попереду болото.

– Вважай, перед нами вода, – спокійно озвався командир. – Може, переїдемо рів з лівого боку?

– Я зупинюсь і перевірю.

– Нема часу.

– Тоді дозволь форсувати, – попросив Гжесь.

– Дозволяю.

Машина почала повертати ліворуч. Права гусениця підрізувала мураву, згрібала пророслу травою землю. Мотор, переборюючи опір, ревів дедалі дужче, і, коли танк рушив прямо на рів, швидкість була невелика. Не встигли досягти гусеницями протилежного краю, як машина осіла, вперлася лобом,- посунула перед собою гору землі. З розгону ще проїхали трохи, але гусениці пошарпали траву, танк осів на живіт і зупинився. Якусь мить ще безсило крутилися колеса, одначе танк не зрушив з місця – буксував.

Семен скомандував:

– Вимкнути мотор. Механік залишається, решті вийти з машини.

Нижній люк був заблокований – отож один за одним вони стрибали через верхній, скочувалися по броні в траву й болото. Це було навчання, тут ніхто не стріляв, але Василь з самого початку вимагав, щоб вилазили з машини саме так, як у бою, не дозволяв інакше.

Ховаючись за машиною, зняли сталеву буксирну линву. Єлень насилу підняв грубу дубову балку, яку возили з собою, прикріплену до крила, і потягнув її вперед.

Ніхто не промовив ні слова, але й так вони розуміли один одного чудово. Адже не вперше витягали вони машину з болота. Тепер треба було линвою прикріпити балку упоперек до обох гусениць так, щоб вона не зсунулася під вагою тридцяти тонн. Зробили це, лежачи в траві. Тільки тоді, як закінчили, поручик підвівся й, ставши навпроти прорізу, через який дивився механік, обома руками дав знак рушати.

Задуднів мотор. Усі відскочили вбік і дивилися, як починають повільно повзти гусениці, вдавлюють балку в болото, тягнуть її під.себе. Якусь мить здавалося, що й це не поможе, але ось здригнулася ангела на башті, вся башта, мотор заревів басом, і стальний звір щоразу швидше й швидше повз угору і вперед.

Єлень вибіг наперед, почекав, коли Семен подав сигнал, що балка вже показується на кінні гусениць, а тоді схрестив руки, й танж зупинився.

Тепер, засукавши рукави, по лікті в липкій, торф'яній грязюці вони ослабили лишу, зняли балку й знову прикріпили і те, й друге до броні.

– В машину!

Витерши клоччям руки, всі залізли назад, посідали на свої місця. Щойно Янек встиг підімзшути свій шоломофон до радіостанції, як у навушниках залунало:

– «Граб-один», «Граб-один», чуєте? – Яжек одразу впізнав генералів баритон.

Танк можна було побачити здалеку на цій відкритій луці, і невидимий командир бригади сягав до них «довгою рукою» радіохвиль.

– Я, «Граб-один», чую вас.

– Цю битву ви програли, – відповіли навушники. – Чекайте на місці. Наші вже скінчили заняття, зараз повернуться. Можете вийти з машини.

Кос перемкнувся на внутрішній телефон і саме тоді, як механік уже мав рушати, передав поручикові наказ генерала.

– Вимкни мотор, – сказав Семен і відкрив верхні люки.

Тепер можна було вийти з машини, лягти під сонечком на траву, але чомусь ніхто не поспішав це зробити. Василь і Густлік сіли на ящиках із снарядами по обидва боки гармати, Гжесь на своєму сидінні обернувся назад. Янек аж тепер витяг із-за пояса зовсім непотрібні рукавиці, які йому заважали, й кинув їх у куток, у Шарикове лігво. Проте не обернувся, а тільки відхилив один навушник шолома, щоб чути, про що розмовляють.

– Хай йому грець! Ми програли. Сам генерал сказав: «Граб-один», ви програли. І все через цю чортову канаву, – сердився Густлік.

– Так мені, наче прокислого вина хильнув. А якби в бою стало менше на одну гармату, на два кулемети, на один танк… Погано, коли кінь під джигітом падає перед битвою, погано, кели танк у болоті сидить. – Гжесь скуб своє чорне волосся. – Поганий рів, береги м’які, як з тіста. Позаду їдеш – курява засліплює. Якби не та курява, то ми б ліворуч од рову вийшли, було б добре. Все одно: багато говорити чи мало говорити, винен взводний Саакашвілі.

– Не поспішай. Зізнання – ще не доказ провини, – мовив Семен і запитав чи то самого себе, чи когось із екіпажу: – А звідки взялася та курява?

– Бо ті негідники завчасно вискочили, як на пожежу.

– Вони завчасно чи ми запізно? – питав далі поручик.

– Вони рушили добре, ми запізно, тому й пилюка, – озвався механік. На мить задумався і спитав: – Радіо підвело, прийом поганий?

Кос тільки тепер обернувся на сидінні.

– Ні, я чув, добре чув з самого початку… Поручик мовби й не звертав уваги на те, що каже радіо-телеграфіст, дістав із внутрішньої кишені великий плаский годинник на ланцюжку, нтевернув його циферблатом униз і, підваживши нігтем, відкрив футляр. На ньому малесенькими літерами було вигравірувано: «Тацинська. 24. XII. 1942».

– Бачите?

– Щось написано, – сказав Янек схилився, щоб прочитати.

– Напис не грає ролі. Не в цьому річ, – Семен закрив його пальцем.

– А що ж там бачити? Годинник як годинник, – Єлень знизав плечима.

– Кіровський годинник, – ствердив Саакашвілі. – Добрий годинник.

Поручик з-під вилоги мундира вийняв голку й, обережно торкнувши нею механізм, зупинив секундомір. Маленьке коліщатко з сріблястого металу завмерло, водночас зупинилися й усі інші, більші й менші, що крутилися, чіпляючись одне за одне зубцями. Тільки тепер, коли вщухло ритмічне шелестіння, всі почули тишу. Дивилися ще якусь мить, нічого не розуміючи. Єлень відкрив рота, закрив його і нарешті сказав:

– Стоїть.

– Саме так, – підтвердив Семен. – Досить було зупинити на мить одне маленьке коліщатко, і весь годинник став.

Саакашвілі глянув на свої руки й обернувся до механізмів, наче його там щось раптом дуже зацікавило.

Єлень дещо пізніше збагнув, у чому річ, і, пригадавши собі, що Кос почав було говорити, але не докінчив фразу, зажадав:

– Ти казав, що спочатку було добре чути. Ну й що, кажи далі, бо відлупцюємо тебе. – Раптом розсердився він. – Вгамуй собаку, чого він там вовтузиться й клацає зубами.

Лівою рукою відхилив