Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Нескінченна історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Нескінченна історія"

369
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нескінченна історія" автора Міхаель Андреас Гельмут Енде. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 117
Перейти на сторінку:
її з цього сліду.

Бастіян підпер рукою голову і задумливо дивився поперед себе.

— Дивно, — сказав він уголос, — що ніхто у Фантазії не може дати Дитинній Царівні нове ім’я.

Якби йшлося лише про те, аби вигадати Царівні нове ім'я. Бастіян легко міг би допомогти. Адже він був мастак вигадувати. Та, на жаль, хлопець був далеко не у Фантазії, де його здібності могли б придатися і навіть, можливо, принесли б йому визнання і прихильність. З іншого ж боку, в душі він вельми радів, що пере­буває не там, а тут, бо в таку місцинку, як оті Болота Смутку, він не наважився би піти нізащо в світі. А там ж іще та моторошна тінис­та істота, що переслідує Атрею, а той навіть і не здогадується! Ба- стіянові страшенно хотілося перестерегти Атрею, та це було не­можливо. Тож йому не залишалося нічого іншого, окрім як споді­ватися. І читати далі.

IV.

ЙҐРАМУЛЬ-БЕЗЛІЧ

Спрага і голод мучили Атрею. Уже два дні минули відтоді, як він залишив позаду Болота Смутку - і відтоді блукав кам’янистою пустелею, де не було нічого живого. Та дещиця їжі, яка ще лишалася від його мисливського прові­анту, канула в чорні тванисті води разом із Артаксом. І ма­рно Атрею колупав землю і порпався поміж камінням, на­мацуючи руками хоч якийсь корінець: тут не ріс навіть мох, не було навіть лишайників.

Попервах Атрею радів, що тепер принаймні має твер­дий ґрунт під ногами, однак поступово йому довелося ви­знати, що становище радше погіршилося. Він заблукав. Те­пер йому вже не вдавалося визначити сторони світу, тож

Атрею не знав, куди, в який бік рухається. Імлисті сутінки були однаковісінькими всюди, куди не глянь, вони не дава­ли йому розпізнати на небі ані найменшого натяку на зорі. Між шпичастими скелями, котрі зусібіч громадилися до­вкола нього, віяв холодний вітер.

Атрею видряпувався на гірські хребти, піднімався на вершечки скель, видирався ваверх, а тоді знову спускався вниз, та перед його зором відкривалися тільки все дальші і дальші гори, за якими тяглися все нові і нові гірські хреб­ти, і так аж до обрію, на всі боки, куди тільки сягало око. Він йшов і йшов, та краєвид ніяк не змінювався. І ніде не було нічого живого: ні жучка, ні мурашечки, ані навіть грифів, які зазвичай терпляче переслідують блукальців, аж доки ті не сконають, - ніде нічогісінько.

Сумнівів не лишалося: край, де він оце заблукав, - Мертві Гори. Небагато кому довелося їх побачити, і вже та­ки дійсно майже ніхто не повертався звідси живим. Та в старовинних піснях Атреювого народу була згадка про ці гори. Він пригадав собі строфу однієї такої прадавньої піс­ні:

Для мисливця краща доля

В болотах густих пропасти.

Бо у Мертвих Гір країні

Є ота страшна безодня,

Йґрамуль там живе, ця безліч,

Наижахливіша потвора../

Навіть якби Атрею знав, у який бік йому треба йти, що­би повернутися, тепер це було б уже неможливо. Він зай­шов надто далеко, відтак мусив рухатися тільки вперед - і це все, що йому залишалося.

Якби йшлося лише про нього, він, може, сів би собі у котрійсь із гірських печер - їх було багато у скелях - і не­зворушно чекав би смерті, як це робили в таких випадках мисливці його племені. Але ж він був у Великих Пошуках. Тут ішлося про життя Дитинної Царівни і про долю цілої Фантазії. Він не сміє здаватися.

Тож він рухався далі, то вгору, то вниз, і з часом почав розуміти, що вже довго йде, немов сновида, а його дух ви­тає деінде і повертається до нього вкрай неохоче.

Бастіян здригнувся. Бежеві дзиґарі вибили першу. На сьогод­ні уроки закінчилися.

Бастіян дослухався до галасу і вигуків дітей, які вибігали з класів у коридори. Чув тупотіння безлічі ніг по сходах. Ще якусь часину крики і тупіт долинали вже з вулиці. А тоді нарешті в шкі­льному будинку запала цілковита тиша.

Ця тиша налягла Бастіянові на серце, наче задушлива, важка ковдра, вона не давала йому дихати, ніби аж душила. Відтепер він сам як перст у цьому великому шкільному будинку — сам на всю решту дня і на цілісіньку ніч, і ще бозна на скільки. Відтепер спра­ва ставала надзвичайно серйозною.

Інші пішли собі додому обідати. Бастіянові теж хотілося їсти, він мерз — попри те, що накинув на себе військові коци. Нараз він втратив усю свою відвагу, а увесь план видався йому геть безглу­здим і божевільним. Захотілося піти додому — вже, негайно, не зволікаючи! Власне, ще можна. Аж до цієї миті тато не міг ні про що здогадуватися. Бастіянові навіть не доведеться розповідати йому, що він сьогодні прогуляв школу. Колись воно, звісно, вилізе на яв, але доки це станеться, мине чимало часу. А як воно буде з украденою книжкою? Так. І в цьому теж доведеться колись зізна­тися. Тато врешті-решт муситиме з цим змиритися — так само, як мириться з усіма розчаруваннями, що їх йому готує Бастіян. Тож наразі у Бастіяна нема підстав боятися тата. Ймовірно, тато прос­то, ні про що не розводячись, піде до пана Кореандера — і все владнає.

Бастіян уже схопив книжку в оправі з шовку мідяного кольо­ру, щоби покласти її у ранець, та зненацька спинився.

— Ні, — промовив він раптом у тишу горища, — Атрею так лег­ко не здався би — після перших-ліпших труднощів і випробувань. Я мушу довести почате до кінця. Тепер я вже задалеко зайшов, щоб повертатися, хай що з цього вийде.

Він почувся дуже самотнім, та все ж у цьому відчутті вгадува­лося щось схоже на гордість, гордість від того, що залишився не­похитним і не піддався спокусі.

Він таки ледь-ледь подібний до Атрею!

Настала така мить, коли Атрею дійсно не міг іти далі. Перед ним зяяла Велика Безодня.

Величне жахіття цього видовища неможливо описати словами. Навскоси через край Мертвих Гір розверзлася тріщина - приблизно на півмилі завширшки. Глибина ж цієї тріщини була незмірна.

Атрею лежав на виступі скелі й невідривно дивився вниз, у пітьму, яка, здавалося, сягала самого нутра землі. Він узяв камінь, з людську голову завбільшки, що лежав на відстані витягнутої руки, і пожбурив його якомога далі. Камінь усе падав, і падав, і падав, аж доки його не погли­нув морок. Атрею вслухався, але звуку падіння так і не до­чекався, - а чекав довго.

І тоді Атрею зробив єдине, що йому ще лишилося: пі­шов понад краєм Великої

1 ... 17 18 19 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нескінченна історія"