Читати книгу - "Історія однієї істерії"

Племінниця?! То он що мала на увазі Істота, пропонуючи допомогу в спілкуванні зі спонсором… Я суворо глянула в очі Тигри, що переможно світилися, і непомітно для Шумилова показала дівчинці кулака. Як вона могла не сказати мені все відразу?!

Тут у двері тактовно постукали. На порозі виник тендітний юнак із купою газет. Він пильно оглянув нас і запитав безглуздо:

— Даруйте, хто з вас Едуард?

Ми з Тигрою, не змовляючись, пирснули зо сміху.

— Ох, пробачте, запрацювався. Двадцять другий офіс за сьогодні… Я — кур’єр. Вам просили передати ось це…

Кур’єр вручив Шумилову довгастий поштовий конверт без написів і рушив до виходу. Отримувач здивовано оглянув конверт, насупився, нервово глянув на маленький монітор, що стояв на столі, й насупився ще дужче.

— А як ви потрапили в під’їзд? — запитав він у кур’єра.

Нічого не відповідаючи, тендітний юнак кинувся геть, спіткнувся та впустив і розсипав усі газети.

— Що в листі? — озвучила моє запитання Тигра.

— Подивлюся пізніше, — впевнено відповів видавець, запихаючи таємничий конверт у внутрішню кишеню піджака. З усього було помітно, що наша присутність уже обтяжувала Шумилова, — вибачте, чи не могли б ви зараз більше не ставити мені ніяких запитань? Я хочу зосередитися на роботі…

— Могла б, але не хочу цього робити, — мені добряче набридло все, що тут відбувалося. — Якщо я не хочу робити чогось, то при всьому бажанні не зможу цього зробити як слід. Тому запитань вам все-таки не уникнути!

І тут знову задзвонив один із телефонів.

— Ви ж бачите! — заволав видавець. — Увечері. Все ввечері. Я прошу вас. Давайте ввечері.

Мені раптом стало шкода Шумилова. Я вирішила бути гуманною. Мовчки підвелась і рушила до дверей.

— Коли дядько чогось не хоче, то цього й не буває, — шепнула мені Тигра. — Як у вас. Вичерпної відповіді від нього можна домогтися, тільки якщо він дійсно згоден її надати.

Я відчула себе зовсім розчавленою.

— Не забудьте, — кинув услід Шумилов, — сьогодні о сьомій!

Я б і рада була забути, але, на жаль…

Настусі в приймальні не було. Не було її також на сходовому майданчику біля входу в офіс-квартиру. Зате була записка в кишені мого плаща. Тим самим почерком, що й першу погрозу, на клапті фольги від сигарет було написано: «Дорожиш сестрою? Відмовся від справи». Якби Тигра не схопила мене за руку, я, напевне, беркицьнулася б зі сходів.

— Що з вами? Вам зле? — тоном цілком нормальної людини стурбовано запитала Христина.

Замість відповіді я простягла Тигрі клаптик фольги від сигарет. Обережність і підозріливість кудись випарувалися. Гострий напад занепокоєння через зникнення Сестриці зробив мене дурною і нерозважливою.

— Спіймаю — приб’ю! — грізно прошипіла я та кинулася сходами донизу.

Цієї миті я побачила голову Настусі.

Ще за мить слідом за головою з’явилися й інші частини тіла Сестриці. Пихкаючи і щось бурмочучи собі під ніс, вона сходила нагору.

— Куди ти зникла? — знову озвучила моє запитання Тигра. Теж мені, «фахівець зі зв’язків із громадськістю».

— Не повірите! — урочисто заявила Сестриця. — Я таке бачила! Цей газетяр, знаєте, куди побіг? — на щастя, витримувати театральних пауз Настуся ще не навчилася, тому відразу перейшла до справи: — Він від вас вибіг і відразу на сходи. Я вирішила простежити. Отож, він сховався в тому під’їзді, де наш страшний музей! Уявляєте?! Катрусю, — голос Сестриці раптом став жалібним, — ти чого так дивишся? Я щось не те кажу? Ти чого, Катрусю?

Правильніше було б не лякати Сестрицю завчасно. Але цього дня, схоже, я все робила неправильно.

— У тебе одна сестра в цьому місті? Може, все-таки йдеться про яку-небудь іншу? — з надією поцікавилась Настуся, коли вивчила записку. — Шкода. Виставлю претензії до мами.

Усе це Настуся гукала вже на бігу. Не уявляючи, що робитиму зі спійманим листоношею, я все-таки кинулась на його пошуки. У описаному вище під’їзді панував протяг. Тягло звідкілясь із підвалу. Мимоволі я зробила кілька кроків підвальними сходами.

— Не ходи туди! — раптом вигукнула Сестриця і вчепилася обома руками за мій плащ. — Там моторошно!

Я й сама відчувала, що моторошно. З дитинства привчена боротися з пустими страхами, я рішуче відсторонила Настусю та спустилася вниз. Нічого страшного не відбулося. Якщо не враховувати дверей, що гойдалися від протягу. Ліворуч, у стіні обіч прольоту сходів, що вели в підвал, зяяв вихід на вулицю. Ох, уже мені ці халупки, вибудовані в центрі! Тут усе не як у людей. Усе перевернуте й абсолютно несиметричне.

— Ми гаємо час, — сповістила я дівчаткам, підіймаючись назад, — під’їзд прохідний. Наш листоноша зайшов у нього, щоб заплутати сліди.

Петляючи поміж калюж, пішоходів та інших дрібних неприємностей, наша мальовнича трійця подалася на стоянки. Джинсова тінейджерка з плеєром, «модно-кислотна» голомоза дівчина на моторолері й дрібногабаритна панянка з білою блямбою на місці зачіски, що стрибала між ними. Нічого не скажеш — сищики! Залишити свій диво-транспорт у дядька в гаражі Тигра категорично відмовилася.

— Значить, так, — міркувала я, — у передпокої, де висів мій плащ, побували всього троє сторонніх.

— Не троє, а п’ятеро, — виправила Тигра.

— Ми з Настусею — не сторонні, — відрубала я. — Із тебе підозри теж можна зняти.

— По блату? Несправедливо, — образилася Тигра, якій, схоже, подобалося бути підозрюваною.

— Ні. Тому, що ти була всередині репетиційної зали, коли підкидали першу записку, — аргументувала я. — А її підкидали ззовні!

— Але вона може бути в змові, — підказала Настуся.

— Виключено, — впокорилася з власною невинністю Христина, — не можу. Мені переконання не дозволяють.

На тім і скінчили. Хоча, зізнатися, беззастережно вірити в безневинність Тигри я поки що