Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

— Це ще ні про що не говорить, — надула губки Ольга.

— І я міг би погодитися з версією вірусної природи імунодефіциту, якби не одна дуже пікантна обставина, — вів далі наш оратор. — Ще наприкінці тридцятих років минулого століття двоє англійських учених, Фіндлей і Мак-Каллум, описали цікаве явище, що не піддавалось поясненню. Мавпи, заражені вірусом лихоманки долини Ріхт, ставали невразливими до вірусів жовтої лихоманки. Чому? Може, тут якусь роль відіграє імунітет? Зовсім ні! Антитіла до вірусів однієї лихоманки, імунітету до іншої не створюють: їхня дія специфічна. У чому ж фокус?

Хтось у гурті присвиснув: у Серьоги на плечах не казан, а комп’ютер!

— Так от, — ритор підніс догори вказівний перст: ша, найцікавіше попереду! — Дослідники висунули гіпотезу, що вірус, який заволодів клітиною, просто не впускає у неї своїх конкурентів. Це явище отримало назву інтерференції вірусів. А незабаром дослідники встановили, що вірусна інтерференція — явище досить поширене. Лабораторні дослідження чітко показували, що вірус, який заволодів клітиною, не впускає у неї інші віруси. І навіть — увага леді та джентльмени! — убиті віруси успішно захищають свою територію від конкурентів. Тобто від вторгнення інших вірусів захищається сама клітина. Минуло майже два десятиліття, поки в лабораторії лондонського дослідника Айзекса була виділена речовина, із допомогою якої заражена клітина захищається від вторгнення інших вірусів. Виділений білок отримав назву інтерферону.

— Ну і ну! — почулася чиясь репліка.

— Отже! — Серьога забалдів під пристрасними поглядами заворожених жінок. — Живий організм, у тому числі й людський, не може водночас хворіти на дві чи більше вірусні хвороби. Лише на якусь одну. Тож, якщо СНІД — вірусна хвороба, жодне супутнє захворювання, включаючи навіть елементарний грип чи ГРВІ, збудником якого є вірус, інфікованому так званим вірусом імунодефіциту людини не повинно загрожувати. Або СНІД, або, наприклад, герпес. Як казали древні: tercium non datum.

— Хоч як дивно, — підсумував свій спіч Серьога, — історія медицини не зафіксувала жодного випадку чистого СНІДу без супутніх хвороб. Як, власне, і жодного відомого у світовій практиці випадку, коли б хоч хтось із учених виділив так званий вірус імунодефіциту людини у чистому вигляді. Взагалі, якби не журналісти, які з малесенької інформаційної іскорки роздули світову пожежу, про так звану вірусну природу СНІДу ніхто б і не заїкався.

— Ні, ну ти й загнув! — заперечив хтось із колег. — До чого тут журналісти?

— Повірте, що за роки роботи у журналістиці я на медичних проблемах зуби з’їв. Не лише рідні й два комплекти золотих, а навіть металокерамічні наполовину. І добре знаю, що у всіх медичних і їм подібних аферах замішані, передовсім, журналісти. Саме ми кожне повідомлення про відкриття у медицині чи фармакології розбурхуємо до рівня сенсації. І саме ми здатні своїми публікаціями залякати і поставити на вуха увесь світ. А за бажання — всіх без розбору виставити дурнями.

— Звичайно, можемо, — почулися схвальні репліки. — Ти тут не зробив аніякого відкриття.

— Так ось, у квітні 1984 року на прес-конференції у Вашингтоні якась Маргарет Геклер оголосила, що професор Роберт Галло знайшов вірогідну причину СНІДу. На жаль, вона промовчала, що це всього-на-всього здогад. І що насправді мікроб, який тоді ще не був вірусом імунодефіциту, вдалося виділити із лімфоцитів лише двадцяти шести із сімдесяти двох обстежених хворих на СНІД і вісімнадцяти із двадцяти одного пацієнта з пре-СНІД-станом. Як і про те, що у одного клінічно здорового гомосексуаліста із виявленим вірусом імунітет ослаб лише через півроку.

Петро увімкнув диктофон. Кілька чоловік одразу націлили на промовця відеокамери й стали фільмувати для прийдешніх поколінь кожен жест і кожне слово сміливця. А наш Цицерон незворушно робив узагальнення:

— Мисливці за сенсаціями роздули на увесь світ повідомлення Маргарет Геклер як про доведений факт. Дарма, що воно не мало під собою наукового підтвердження і ще навіть не було опубліковане у жодному із фахових журналів як гіпотеза. Маргарет і ті, хто стояв за нею, правильно розрахували час прес-конференції. Перша хвиля публікацій припала на кінець квітня і травень. У червні інтерес до сенсації почав згасати. А там настав сезон відпусток, коли взагалі нічого цікавого у суспільстві не відбувається. Тож зголоднілі за сенсаціями журналісти стали по другому колу обсмоктувати їхню сенсацію.

Жовта, а за нею й поважніша преса однозначно стверджувала, що саме нововідкритий мікроб є вірусом імунодефіциту людини і збудником СНІДу. А сам СНІД для більшого ефекту журналісти охрестили чумою двадцятого століття. Автори тих матеріалів навперебій пророкували, що, коли не вжити радикальних заходів, СНІД загрожує людській популяції тотальним вимиранням. Мовляв, навіть одноразові статеві органи, якби такі існували, не врятували б її. А найбільш песимістичні журналісти малювали жахливі картини спорожнілих і завалених трупами міст у недалекому майбутньому.

Галас у пресі не стихав упродовж кількох місяців. І той галас зробив свою чорну справу. Налякані уряди розвинених країн виділили на пошук ліків від СНІДу мільярди бюджетних коштів. Далі більше — практично у всіх країнах розробляються комплексні наукові програми. Найкращі уми зайняті вивченням проблеми, профілактикою захворювання та створенням ліків. А бюджетні асигнування цих програм зростають мало не у геометричній прогресії. Дармових грошей вистачає усім: науковцям від медицини і практичним лікарям, дослідникам у галузі фармакології і фармацевтичним фірмам. Навіть виробникам особливо щільних антивірусних презервативів і волонтерам, які роздають ті презервативи школярам і студентам. Одним лише журналістам, які своїми сенсаційними публікаціями спровокували найбільшу аферу кінця другого й початку третього тисячоліття, практично нічого не дісталося.

— Але ж якщо все сказане тобою правда, чому ніхто із науковців зі світовим іменем не заявить публічно, що причинний зв’язок між ВІЛ і СНІДом більш ніж сумнівний та ґрунтується лише на особистій вигоді зацікавлених псевдовчених і промисловців? — допитувалась Ольга.

— Навпаки! Сотні наукових світил на різноманітних конференціях, форумах і у фаховій пресі доводили, що так званий вірус імунодефіциту людини — зовсім нешкідливий. Цей ретровірус часто, але не обов’язково, присутній у хворих на СНІД. До речі, серед найвідоміших противників теорії вірусної природи СНІДу лауреат Нобелівської премії Карі