Читати книгу - "Лука і вогонь життя"

Ніхтотато став між Лукою і Жуком.

— Гей ти, Незначне Займання, годі, — промовив він майже суворим голосом. — Геть звідси! Шкварчи поки шипиш! Він зняв з голови капелюх-панаму і махнув нею у напрямку запальної комахи. Вогняний Жук спалахнув, образився:

— Не жартуйте зі мною, — вигукнув він. — Хіба не знаєте, що бавитеся з вогнем? — Відтак вибухнув яскравою хмаринкою, злегка обпалив Луці брови й зник.

— Ну, він нам точно не полегшить завдання, — сказав Ніхтотато. — Нам ще тільки бракувало, аби той клятий Жук здійняв Вогняну Тривогу.

— Вогняну Тривогу? — перепитав Лука. Ніхтотато ж похитав головою:

— Якщо вони дізнаються, за чим ти йдеш, то вважай, все пропало.

— Це погано, — сказав Лука, маючи такий пригнічений вигляд, що Ніхтотато мало не обійняв його за плечі.

— Добре, що Вогняні Жуки довго не живуть, — заспокоював він хлопця. — Вони яскраво світяться, але згасають молодими. Також їх часто відносить вітром. Така їхня доля. Не мають постійної мети. Існує дуже мала ймовірність, що він пройде такий довгий шлях, аби попередити. — І тут голос Ніхтотата поступово стих.

— А кого попередити? — допитувався Лука.

— Усіх тих, кому не треба знати, — відповів Ніхтотато. — Вогнедишних потвор і запальних маніяків біля верхів’я річки. Тих, кого ти або пройдеш, або сам пропадеш.

— О, — промовив Лука сердито. — І це все? А я вже думав, що в нас виникли серйозні проблеми.

Річка Часу, яка мирно несла свої води, коли Лука поглянув на неї вперше, тепер була геть розбурхана. Здавалося, в ній плавало усе розмаїття дивних створінь, які час від часу виринали з води на поверхню, — дивних, але знайомих Луці з татових оповідок: довгі, тлусті, сліпі, білобрисі Черв’яки, що, як уже нагадав Ніхтотато, точили Діри навіть у канві самого Часу, пірнаючи під поверхню Теперішнього і виринаючи на надзвичайно далекій відстані у Минулому чи Майбутньому, в окутаних туманом місцинах, куди не міг проникнути погляд Луки; бліді, мертвецькі Рибохвори, що поїдали життєві лінії недужих людей.

Уздовж берега у жилетці пробіг білий кролик, занепокоєно позираючи на годинник. На обох берегах річки в різних точках з’являлися, а потім зникали телефонні будки Британської поліції синього кольору, з яких час від часу визирав збентежений чоловік з викруткою в руці. Також можна було побачити, як у небесній дірі зникала ватага бандитів-гномів.

— Подорожні часу, — промовив Ніхтотато з легкою відразою. — Цими днями їх можна всюди побачити.

На середині річки були дивні розмаїті штукенції — деякі з крильми, як у кажана, проте вони, здається, не літали, інші зі складною залізною машинерією, що скидалася на внутрішній механізм старого швейцарського годинника, — і всі вони безцільно кружляли із несамовито лютими чоловіками й жінками на своїх облавках.

— Машину часу не так легко збудувати, як декому здається, — пояснював Ніхтотато. — Внаслідок чого багато потенційних відважних дослідників застрягають у Часі. Щодо дивного співвідношення Часу і Простору, то інколи людям удається стрибнути в часі й у просторі одночасно, а тоді вони з’являються, — і тут його похмурий голос прозвучав несхвально, — у місцях, до яких вони не мають жодного стосунку. Он там, поглянь, приміром, — сказав він саме в ту мить, коли не знати звідки виникла ревуча долореанівська спортивна машина, — звихнений американський професор, якому ніяк не сиділося в одному часі, і треба сказати, що почалося якесь нашестя роботів-убивць з Майбутнього для зміни Минулого. Під бенгальською смоківницею, — показав він великим пальцем, аби Лука знав, яке саме дерево він має на увазі, — лежить такий собі Ганк Морґан з Гартфорда, що у штаті Коннектикут, який одного дня перенісся до двору короля Артура і перебував там, аж поки чарівник Мерлін не приспав його на тринадцять сторіч. Він мав прокинутися у своєму часі, але тільки поглянь на того ледацюгу! Він далі хропить, а своє Вікно для повернення вже проґавив. Сам Пан-Біг не знає, як він тепер дістанеться дому.

Тут Лука помітив, що Ніхтотато був уже не такий прозорий, як хвилю тому, а у своїй манері говорити й у своїх рухах дедалі більше нагадував Рашида Халіфу, чия голова завжди була переповнена всілякою всячиною.

— Час, — співав він собі під ніс, — як сполохані коні, відносить синів своїх…

Отакої! Цього Лука вже не міг спокійно стерпіти. Ніби мало того, що ця… ця істота з Нижчого Світу повільно наповнювалася його любим татом, а це означало: Рашид Халіфа, який спав на ліжку вдома, ставав усе слабшим і слабшим; до того ж у міру збільшення Ніхтотатової Рашидності збільшувалися й змішані почуття прихильності й навіть любові Луки до вже самого Ніхтотата; і тепер, окрім усього іншого, істота в татовій яскраво-червоній сорочці та капелюсі-панамі почала співати нестерпним Рашидовим голосом, другим за нестерпністю голосом у знаному світі після горезвісного беззвучного співу славної принцеси Бачет з країни Ґуп. А яку він пісню вибрав!

— Летять вони у забутті, як сон…

— Ми лишень марнуємо час, — обірвав сердито Лука Ніхтотата. — Замість того, аби співати дурну пісню, краще б підказали, як нам потрапити у Туман Минулого і знайти там те, заради чого ми тут… себто Світанок Часу, Озеро Мудрості, Гору Знань і…

— Ш-ш-ш, — прошепотіли собака Ведмідь і ведмідь Собака водночас. — Не кажи того вголос.

Луку обпалило рум’янцем сорому — ще трохи, і він припустився б тієї ж