Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас"

– Мама розповідала мені, – проігнорувавши запитання, спокійно сказала я, – що тато воював з Будьонним, був поранений. А як повернувся в Красиве, то до самої смерті працював у Петриківці у кузні.

– Ваша мама розумна жінка, – усміхнувся Солодовніков, – вона все добре сказала. Та одне не може заперечувати іншого. Оксана Білоус працює в радянській лікарні, та це ще не означає, що вона любить радянську владу…

Вираз щирості на обличчі чоловіка аж ніяк не відповідав тому, що він промовляв. Ніби він озвучував завчені фрази мимо власної волі.

– Ви мені не вірите? – запитала я, намагаючись говорити твердо.

– Вірю, – просто сказав Солодовніков, – бо яка мати розповість у наш час доньці про таке минуле її батька.

– Що ж я повинна зробити, щоб мати змогу закінчити навчання?

– Нічого, – без вагань відповів Солодовніков. – Я не збираюся знайомити з інформацією про вашого батька керівництво училища. Звісно, вам краще було б вступити в комсомол. Та якщо ні… Можу пообіцяти, що, поки я працюю в органах, вам нічого не загрожуватиме.

– І чим же викликана така довіра до мене, товаришу Солодовніков? – запитала я, вже наперед знаючи відповідь.

– Ви мені дуже сподобались, Марійко, – трохи зніяковіло, однак щиро відповів чоловік. – Ви красива дівчина і, впевнений, чудова людина. Я був би щасливий мати таку… такого друга.

– Дружба – це дуже відповідально, – несподівано для самої себе відповіла я. – Одного бажання тут мало.

– Щоб стати вашим другом, я готовий до будь-яких випробувань, – усміхнувся Солодовніков, беручи мене за руку.

– Час покаже.

Я м’яко вивільнила руку і попрямувала до дверей.

– Я можу розраховувати на зустріч? – тихо запитав Солодовніков.

Я повернула голову і вдавано приязно усміхнулась.

– Ви ж знаєте, як мене знайти, Іване… Васильовичу.

У дворі училища до мене підійшов мій однокурсник Микола Покотило. Він був черкащанином і протягом першого року навчання вже не раз влаштовував своїм товаришам з курсу походи по місту, якого більшість з нас не знала. Я ще раніше завважила, що не байдужа цьому старшому за мене кремезному парубку з високим чолом і твердим поглядом, який відразу ставав м’яким і ніжним, коли я раптом ловила його на собі.

Цього разу погляд Миколи був стривожений.

– Вибач, Марійко, – тихо мовив Микола схвильованим голосом, – ти можеш мені сказати, що від тебе хотів цей енкаведист Солодовніков?

– А звідки ти його знаєш? – здивовано запитала я.

– Він живе у нашому дворі, – озирнувшись, чи немає когось поряд, знову тихо відповів Микола. – Якось пропонував мені, щоб я вивідував, хто в училищі щось не так говорить про радянську владу. Гнида…

– Заспокійся.

Я взяла Миколу під руку і потягла на вулицю. За мить до того я краєм ока помітила, що з училища виходить Солодовніков у супроводі парторга Мєркулова. Не зупиняючись, ми мовчки пройшли кількасот метрів і звернули в тиху бокову вуличку.

Я відпустила Миколину руку і запитально подивилась на хлопця.

– А про мене він не розпитував?

– Ні, а що? – ще більше стривожився Микола. – Солодовніков тебе у чомусь підозрює чи, як і мене, хотів… завербувати?

Не вагаючись, я розповіла Миколі про те, що казав цей «таваріщ з органов» про мого батька. Я відчувала, що можу довірити цьому хлопчині будь-яку таємницю.

Коли я закінчила, Микола рвучко взяв мене за руки і гаряче заговорив притишеним голосом:

– Твій батько був одним із тих героїв, які не побоялись відкрито виступити проти цієї московської чуми, що прагне винищити наш народ. Але їй це не вдасться. На місце загиблих героїв прийдуть інші. Ми…

Він обірвав себе на півслові і пильно подивився мені у вічі.

– Я хочу відкритись тобі, Марійко. В Черкасах є осередок Організації Українських Націоналістів. Нас уже багато – тих юнаків і дівчат, хто хоче боротись за незалежну Україну. Я ще з самого початку зрозумів, що ти наша, Марійко. Приєднуйся.

Слова Миколи були для мене несподіванкою. Я схопила його за руку і міцно потиснула.

– Я вже давно думаю про можливість такої боротьби. Ще з того часу, як «смоки» забрали у нас усе і залишили помирати з голоду. Я знала, що знайду однодумців. Тому залюбки приєднаюсь до вас.

– Тільки ти, Марійко, того… – раптом ніби знітився Микола, – тримайся подалі від Солодовнікова. Він небезпечний і підступний тип.

– Ні, Миколо, – усміхнулась я, по-дружньому кладучи йому руку на плече, – я якраз збираюсь тепер бути до нього ближче. Думаю, що зможу взнати від Івана Васильовича багато чого корисного для нас. Та й мене він обіцяв оберігати, доки працює в «органах»…