Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"

Аналізовані тут пострадянські українські письменники балансують уздовж цієї лінії у своїй деконструкції. Захищаючись від звинувачень у простому «реваншизмі» з боку колишнього колонізатора, ці письменники, зі свого боку, нападають на український національний міф, який живив і зміцнював голос колонізованого. Роблячи так, вони демонструють не лише намагання дотримуватися теорій постмодернізму, але й бажання звільнитися від обмежень цього національного міфу, в якому письменники грають центральну роль. Як наслідок, розглянута тут проза накидається на ідеї абсолютної істини, як вони представлені в офіційній історії і в різних міфах, перевертаючи їх, граючи з ними і позбавляючи їх влади; будь-яка історія, що її вони виводять, це та, яка «свідомо виказує в самій структурі своїх оповідних форм власні репресивні стратегії і практики»[69]. Таким чином вони намагаються опиратися, будуючи своїми ж руками ті ж таки типи міфів, які вони свідомо деконструюють.

Деконструкція міфів та історії часто сусідить з перебільшенням і ґротеском. По суті, Володимир Діброва не так розбирає ідею істини, як висміює джерело «істини» і те, як цю «істину» схвалювала більшість громадян радянського світу. Охоплюючи час приблизно з 50-х до кінця 80-х, «Бурдик» Діброви накидається з дотепною критикою на останні сорок з гаком років існування радянського світу. На різних етапах свого життя Бурдик натрапляє на амбітних ентузіастів комсомольців, жвавих прототипів совка й укорінених зомбі-бюрократів; Діброва показує, як ці люди живуть у системі, яка є якимось безглуздим і духовно глухим кутом. До теми радянського світу Діброва не раз звертався у своїй попередній прозі («Пельце», «Пантамерон») і драми («Двадцять такий-то з’їзд нашої партії»); його абсурдистський гумор надто надається до коментування життя в цьому світі. Діброва виводить персонажів Зарембу, Гурського і Боровудіанку як опортуністів, які легко відмовляються і міняють свої принципи, щоб іти нога в ногу зі зміною панівних ідеологій. Ідеаліст Бурдик — це виняток у суспільстві, в якому очевидна суперечність, здається, нікого не обходить.

У «Бурдику» подано фраґменти Бурдикового незакінченого роману «Опудало», який мав би бути епопеєю, присвяченою життю і творчості В. І. Леніна. Ленін грає важливу роль у розвитку Бур-дика; життя його, юнака, який вірив у радянську ідеологію, назавжди змінилося, коли уві сні він бачить, як Ленін випорожняється в лісі, а тоді знайомить Бурдика з радощами сексу. Бурдикові історії про Леніна у фраґментах «Опудала» — це абсурдні, нищівні напади на радянського напівбога. Той факт, що «Опудало» містить розділи з назвами на кшталт «Чому Ленін не дожене черепаху», показові у плані використання Дібровою фарсу з метою підірвати авторитет осердя Радянського Союзу.

Український національний міф теж висміяно у «Бурдику». І Бурдик, і наратор тікають у село в пошуках прозріння. Ці соціальні марґінали — українські міські інтелектуали — проте, з’являються у селі в часи відчаю. Ідея українського села як «істинної України», де попри роки репресій і спроби ліквідації збереглася «справжня українська ідентичність» — наріжний камінь українського національного міфу. Коли Бурдик і наратор їдуть на село, щоб дослідити голодомор 1932—1933 років, вони приголомшені українськими назвами сіл, у які вони заїздять («Тут кожна назва — поезія!»). Коли після смерті Бурдика наратор повертається в село, щоб працювати над своєю книгою про Бурдика, він знаходить родину селян, члени якої є пародією на тих, що їх зобразив Іван Нечуй-Левицький у «Кайдашевій сім’ї». Класика української народницької літератури, повість Нечуя-Левицького змальовує суперечності в родині українських селян. Наратор, здавалося б, вертається на сто років назад в часі — українське село згідно з міфом вперто відмовляється змінюватися. Але, врешті-решт, сільську Україну не вдається врятувати і піднести дух наратора; він випадково надибує групу злочинців, які втекли із в’язниці, і звіюється, переляканий, покинувши весь свій матеріал про Бурдика.

Нарешті, у «Бурдику» — романі про життя одного покоління, тонко замаскованому під твір, присвяченому одній людині, — Діброва показує нам, як змінилося радянське суспільство, коли гласність розчинила двері на Захід. Раптом, у добу постмодерну, всі байдужіють до історії людини або цілого покоління. Підтримувати ідеали у ці нові часи немодно — нікому не цікаво розгадувати «таємницю буття», до чого Бурдик прагнув ціле своє життя. Абсолютистські радянські ідеології, антирадянські ідеології і український національний міф втратили свою владу у байдужу добу постмодерну.

На відміну від тонких нападів Діброви на виразну функцію села в українському національному міфі у «Бурдику», Юрій Ґудзь загалом поширює цей міф у «He-Ми». Він, однак, заперечує цей міф іншими аспектами роману. В одній зі сцен наратор бачить навіч дивний і жахливий ритуал ексґумації тіла, що нагадує частину якогось культу. Промова, що її виголошує ватажок групи на початку ритуалу, звучить в унісон з кліше крайнього українського націоналізму.

В тій промові було важко щось второпати, хоча найчастіше в ній лунали знайомі й рідні всім слова: п р е з е н т а ц і я, д у х о в н і с т ь, н а ш а   в і р а, п р о с т и т у ц і я, з к а ц а п і з о в а н і   м у т а н т и, а р і й с ь к і   л и ц а р і, г е б р е й с ь к а   н е б е з п е к а, в и р о д ж е н н я   і   в і д р о д ж е н н я…[70]

Учасники цього ритуалу почали їсти ексґумоване тіло, поки наратор, сповнений обурення, не штовхнув одного з них, і всі вони попадали, за принципом доміно, у яму.

Костянтин Москалець завдає більш легкої атаки українському національному міфові, перебільшуючи характерну ознаку багатьох колонізованих народів — переконання,