Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Світовидові коні 📚 - Українською

Читати книгу - "Світовидові коні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Світовидові коні" автора Мирослава Горностаєва. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 28
Перейти на сторінку:

— Тут загинув мій батько! Я не можу…

— Ярла Гаральда палаючий дракар поніс до Вальгалли. Він загинув у чесній битві, на нас нема його крові.

— Як ти здогадався, — пита Хальфдан здивовано, — що батько хотів бути похованим саме так? Це його мрія була, а в Данії давно вже не спалюють померлих…

— Так веліла мати… То ти залишишся?

— Ні!

Велимир розгладжує вуса і кілька хвилин дивиться на веселий гамір свята.

— Тоді не приходь сюди зовсім! — каже різко, — під Дубином я пощадив твого батька, а він знову прийшов сюди з мечем. Прийдеш удруге ти Хальфдане Гаральдссон, за нашими скарбами, а чи за нашими душами, уб’ю і не подивлюся навіть на материні сльози! Запам’ятай мої слова, данський ярле!

Хальфдан підводить голову. Витончене лице з ельфійськими рисами стягнулось у вовчу гримасу:

— Гаразд… Запам’ятаю…

Двоє ворогів стоять межи радіючого люду. Врешті шепоче Велимир:

— Хто зробив це з нами?

І відповідає коротко молодший:

— Норн…

* * *

Хоч і пробіг між братами холодок, а все ж таки Велимир продовжував опікуватись своїм гостем-полонеником. Навіть повів його навідати Свейна.

Ярл Гельсінгньору не втратив ні веселого норову, ні бойового духу. Згріб Хальфдана в свої ведмежі лабети і гуркоче:

— Живий! Живий, ельфійське насіння!

Свейн схуд, заріс бородою, на чолі — запалений рубець, слід ледве загоєної рани. Але на долю свою не скаржиться.

— Їсти дають, не знущаються, лікували навіть… Приємно мати справу з чесним ворогом.

Сміється, щось згадавши:

— Хтось із наших чутку пустив, що погани принесуть нас в жертву свойому Свентовиду… Було тут всякого, навіть Хогі Руда Борода про свою безсмертну душу згадав… Ех, перевелись вікінги, страх, страх поселився в душах їх! Ось моє серце не затремтить ні в грудях, ні на жертовній тарелі, бо Одін є Богом моїм!

— Ви б, Свейне, — говорить Хальфдан, — поменше б про це згадували при наших.

— Ти не продаси, — регоче Свейн, — а на решту мені начхати. Слухай-но, Хальфдане, коли посилали ми у Данію звістку про себе, передав я додому, аби окрім викупу прислали рідні чашу золоту. Коштовна дуже чаша, її мій предок взяв як здобич у саксонського ерла, ще за конунга Кнуда, а де той уже її добув — не відаю. Хочу віддати чашу ту Святині Світовидовій, аби відуни їхні взнали моє майбутнє.

— Не треба цього робити, — мовить Хальфдан.

— Чаша, звісно, коштовна, — не зрозумів Свейн, — але за високі знання — висока й плата. Ти ж бо не хочеш мені поворожити.

— Я говорив уже вам, Свейне, що не можу викликати видіння по волі своїй. Та чи витримає душа ваша вагу знання про долю та загибель власну?

Ярл, сміючись, б’є себе в груди:

— В цій душі немає страху! Ворожили вже мені і на кістках, і на рунах, але ніхто не сказав головного: чи вдасться мені, Свейну Хвіде, потрапити до Вальгалли предків своїх. Колись для цього досить було загинути в битві, але нині мають данці на шиях хрести, і, хоч охрещено мене немовлям, а все ж таки сумніваюсь я, чи приймуть Боги до лав ейнгеріїв* людину зі знаком рабства.

— Але рай Христа — хіба не чудове місце? — сумно питає Хальфдан, вболіваючи над приятелевим нечестям.

Сміється Свейн:

— Якщо там буде його превелебність Абсальон, краще вічність провести в чистилищі!

Але я хочу до Вальгалли, і таки туди потраплю, бо Хвіде завжди домагаються свого.

Як не одмовляв Свейна Хальфдан, а коли прийшли з Роскілле дракари з викупом, заявився Хвіде, уже вільним, до хатини Дивини, тримаючи в руках ту саму чашу:

— Вельмишановна жрице, попросіть за мене…

І ось стоїть ярл в головній залі Світовидової Святині й роздивляється на багряні запони.

— Що саме ти хочеш узнати, Свейне Хвіде? — питає Віщий Молибог, і відповідає вікінг:

— Якою буде моя смерть!

— Чи потрібно тобі це знання, вороже наш, а чи просто жартуєш з долею?

Відповідає серйозно Свейн:

— Я не злякаюсь будь-якої відповіді. Але дізнатися хочу одне: чи вдасться мені, вікінгу, що вірить Одіну, померти з мечем у руках, і чи приймуть Боги предків моїх людину, що хреста носила на шиї…

— То ти віриш Одіну, — мовить задумливо волхв, — гаразд… Подивимось, чи відповість тобі покровитель Руяну.

Молибог бере у Свейна чашу і затуляє лице білою хустиною. Так треба, коли просиш про одкровення, аби навіть віддих людський не осквернив присутність Божества.

Волхв заходить за килими, що закривають Образ, а Свейн всім виглядом своїм виказує шанобу, і йому таки страшнувато, не зважаючи на всі запевнення у власній хоробрости. Велимир і Хальфдан, що поштиво стоять біля дверей, теж затамовують подих. Руянець побожно склав долоні, а його данський брат позирає на килими, наче з-за них зараз визирне якесь страхіття, і крадькома хреститься

Віщий з’являється нечутно, наче дух.

— Світовид прийняв пожертву, — говорить, — а слова його перекаже Дивина, жриця.

З маленьких дверцят в протилежній стіні виходить Дивина. Русяве волосся жриці, в якому ще нема жодної сивої нитки, розпущене і трохи не торкається землі. Чоло пов’язане плетеним золотистим оберегом. Довга полотняна сорочка гаптована берегиньками на рукавах і пазусі. За Дивиною вислизає Вістуня у такому ж вбранні. Старша жриця йде, наче сліпа, і молодша підтримує її під лікоть. Прозорі очі Дивини здаються темними провалами.

— Свейне-данцю, — говорить Вістуня, — дай мені якусь річ, що завше при собі носиш. Свейн чухає потилицю, тоді знімає з шиї амулет — кабаняче ікло, оправлене в срібло.

Вістуня бере те і відносить до Дивини. Відунка накриває амулет руками. Лице її потьмяніло від напруження.

— Свейне-данцю, говорить вона різко, — недовго тобі лишилось топтати

1 ... 17 18 19 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світовидові коні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Світовидові коні"