Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

Сьогоднішню ніч я провів за читанням справи. Хотілося б знати, що ви думаєте про такі міркування: хтось зробив із Фрідлендера офірного цапа, ergo[27] хтось хоче приховати справжнього вбивцю. Може, саме цей «хтось» і є вбивцею. Я мушу знайти тих, хто підставив Фрідлендера, або ж, інакше кажучи, віддав його вам на поталу. Отож я почну з барона фон Кепперлінґа, бо це він вказав вам на Фрідлендера, — Анвальдт крадькома посміхнувся. — До речі, між іншим, скажіть, як ви могли повірити в те, що шістдесятирічна людина може протягом півгодини вбити залізничника, після чого здійснити два статеві акти, під час котрих, як легко припустити, жертви аж ніяк не полегшували йому завдання. Потім він убиває обох жінок, мережить стіну якимись закарлючками, тоді вистрибує крізь вікно й зникає в тумані. Покажіть-но мені двадцятирічного хлопця, здатного на такий подвиг.

— Любий пане, — Мокк засміявся. Йому сподобався наївний ентузіазм Анвальдта. — Незвичайні, надлюдські здібності з’являються в епілептиків доволі часто, особливо після нападів. Усі подібні вчинки — це наслідок дії якихось таємничих гормонів, про що мені докладно розповів лікар Фрідлендера, доктор Вайнсберґ. У мене немає підстав не довіряти йому.

— Атож. Ви йому довіряєте. А я нікому не довіряю. Мені треба побачитися із цим лікарем. Може, хтось змусив його розповідати вам про незвичайні здібності епілептиків, про транс дервішів та інші такого штабу... — Анвальдтові забракло слів, — такого штабу дурниці.

Мокк повільно пив чай.

— Ви надто категоричні, юначе.

Одним ковтком Анвальдт спорожнив півчашки. Він будь-що прагнув показати директорові наскільки упевнено почувається в таких справах. А якраз упевненості в собі йому дуже бракувало. Цієї миті він поводився, наче малий хлопчик, який уночі обпісяв простирадло й прокинувшись уранці, не знає, що йому робити. (Мене обрано, я обранець, я зароблю купу грошей!). Він допив чай.

— Мені потрібен протокол допиту Фрідлендера, — Анвальдт намагався, аби його голос лунав упевнено.

— Навіщо вам протокол? — тон Мокка більше не був жартівливий. — Ви працюєте в поліції не один рік і вам відомо, що іноді допитуваного треба трохи притиснути. Протокол підчищено. Краще я сам вам розповім, як воно було. Врешті-решт, це я його допитував, — він глянув у вікно й почав гладко брехати. — Я запитав його про алібі. У нього його не було. Довелося його трусонути. (Здається, гестапівець Конрад швидко змусив його заговорити. У нього свої методи). Коли я питав його про таємничі написи, якими він списував грубі зошити, він сміявся, — це, мовляв, послання до його братів, які за нього помстяться. (Я чув, що Конрад підтинає сухожилля бритвою). Довелося переконувати його рішучіше. Я наказав привести його дочку. Це подіяло. Він одразу заспокоївся й визнав свою провину. От і все. (Бідолашна дівчина... Що ж, довелося віддати її Пйонтекові... А він нашпигував її морфієм і підкладав у ліжко різним бонзам).

— І ви повірили шаленцеві, — від подиву Анвальдт широко відкрив очі, — якого ви таким чином шантажували?

Мокк щиро розвеселився. Він зайняв щодо Анвальдта позицію Мюльгауза — добродушний дідусь гладить по голівці внука-фантазера.

— Вам цього замало? — на його вустах з’явилася іронічна посмішка. — Ось вам шаленець-епілептик, який, за словами лікаря, може чудеса творити відразу після нападу. Відсутність алібі, таємничі записи в зошитах. Якби ви, маючи такі дані, шукали вбивцю й далі, то ніколи не закінчили б слідства. А може, ви були такі допитливі й у Берліні, і врешті старий Ґрапперсдорф заслав вас у провінцію?

— Пане директоре, невже все це справді вас переконало?

Мокк свідомо й поступово попускав роздратування. Він обожнював це відчуття: панувати над хвилями емоцій і могти будь-якої миті дати їм вихід.

— Ви слідство ведете, чи малюєте мій психологічний портрет? — гримнув він. Але це йому погано вдалося: Анвальдт анітрохи не злякався. Мокк не знав, що крик на нього не впливає. Надто часто він чув його в дитинстві.

— Вибачте, — промовив асистент. — Я не хотів вас образити.

— Синку, — Мокк зручно всівся на стільці, граючись обручкою. Подумки він будував психологічну характеристику Анвальдта. — Якби я був таким м’якотілим, то не зміг би майже двадцять п’ять років відпрацювати в поліції. — Він відразу помітив, що Анвальдт лише вдає слухняність. Це заінтригувало його настільки, що Мокк вирішив підхопити цю тонку гру.

— Не варто вибачатись. Таким чином ви виявили свою слабкість. Я дам вам гарну пораду: завжди приховувати свої слабкі місця, викриваючи їх в інших. Тоді інші потраплять у сильце. Вам відомо, що означає «мати щось на когось» або «тримати когось у лещатах»? Ці «лещата» для одного — азарт, гармонійно збудовані ефеби — для іншого, іще для когось — єврейське походження. Затискуючи такі лещата, я вигравав безліч разів.

— А мою слабкість ви вже зараз можете використати проти мене? Ви й мене можете затиснути в «лещатах страху»?

— А навіщо мені це робити?

Анвальдт перестав бути слухняним. Ця розмова приносила йому величезне задоволення. Він почував себе представником рідкісної наукової дисципліни, який раптом у поїзді зустрічає іншого палкого прихильника цієї науки й намагається не лічити зупинок, що невблаганно проминають.

— Навіщо? Бо ж я поновив слідство, яке ви закінчили з неймовірним успіхом. (З того, що мені відомо, це слідство дуже сприяло тобі в кар’єрі).

— Ну, то й провадь слідство, а не роби мого психологічного розтину! — Мокк вирішив знову трохи розгніватися.

Анвальдт якусь мить обвіював себе примірником