Читати книгу - "Час зірки"

Олімпіко насправді навіть ніколи не вдавав, що йому подобається залицятися до Макабеї — це я зрозумів лише зараз. Можливо, він бачив, що Макабеа безрідна, що вона побічний продукт. Проте коли побачив колегу Макабеї, то відчув, що у ній є порода.

У жилах Ґлорії текло добре португальське вино, а під час ходи вона манірно вихиляла стегнами так, як це вміють лише африканки. Хоч і була білою, але мала риси мулатки. Вона висвітлювала до жовткового кольору своє кучеряве волосся, чорні корені якого швидко відростали. Але навіть так вона ставала білявкою й отримувала додаткову перевагу в очах Олімпіко. Крім того, Ґлорія мала ще одну позитивну рису, якою житель північного сходу не міг знехтувати: коли Макабеа знайомила їх, Ґлорія сказала: «я — каріока аж до кісток!» Олімпіко не зрозумів, що означає «до кісток», бо це був вислів ще часів молодості батька Ґорії. Той факт, що вона була каріокою, означав, що дівчина належала до привілейованого класу жителів півдня. Оцінюючи Ґлорію, Олімпіко швидко дійшов висновку, що вона не є вродливою, але добре харчується. І цей факт зробив її продуктом вищого класу.

На той час його почуття до Макабеї охолонули й перетворилися на рутину, хоча вони ніколи й не були гарячими. Олімпіко часто просто не приходив на побачення. Але для Макабеї він був коханим. І вона думала лише про той день, коли він захоче стати нареченим. І одружитися.

Із розмов Олімпіко дізнався, що у Ґлорії є батько, матір та гаряча їжа в певні години. Олімпіко дуже зрадів, коли дізнався, що її батько працює у м’ясній крамниці.

Він здогадувався, що Ґлорія — жінка дуже плодовита, тоді як Макабеа, здавалося, несла в собі власну смерть.

Забув сказати про один факт, дійсно дивовижний: у жалюгідному, майже зів’ялому тілі Макабеї безмежне дихання життя було таким сильним і багатим, як у вагітної незайманої, заплідненої партеногенезом[27]: вона бачила божевільні сни, в яких з’являлися величезні доісторичні тварини, ніби вона жила в епоху, далеку від нашого кривавого часу.

Сталося так (вибух), що Олімпіко раптово припинив будь-які стосунки з Макабеєю. Ці стосунки, можливо, дивні, були, проте, слабкою подобою любові. Аж ось Олімпіко заявив їй, що зустрів іншу дівчину, і що ця дівчина — Ґлорія. (Вибух). Макабеа чудово бачила, що відбувається між Олімпіко і Ґлорією: вони цілувалися поглядом.

Дивлячись у невиразне обличчя Макабеї, він навіть хотів сказати їй якусь приємну люб’язність у час прощання назавжди. Тому він сказав:

— Ти, Макабеа, — наче волосина в супі. Тебе не хочеться з’їсти. Пробач, якщо я тебе образив, але це правда. Ти ображена?

— Ні, ні, ні! Ах, будь ласка, я хочу піти! Будь ласка, хутчіш скажи мені «прощавай»!

Краще мені не говорити про щастя чи нещастя — це викликає запаморочливу тугу, і цей бузок, запах фіалок, крижані хвилі спокійного припливу, що залишають піну на піску. Я не хочу провокувати, бо це завдає болю.

Забув сказати, що Макабеа, на жаль, була чуттєвою. Як могло статися, щоб у такому жалюгідному тілі вміщалася така хтивість, а вона навіть не знала про це? Загадка. Вона попросила в Олімпіко на початку їхнього кохання маленьку світлину розміром 3 на 4, де він посміхався, демонструючи золоте ікло, і це так її схвилювало, що бідній Макабеї, аби заспокоїтися, довелося тричі прочитати «Отче наш» і двічі «Ave Maria».

У той момент, коли Олімпіко її кинув, її реакція (вибух) була найбільш несподіваною. Вона зареготала, і все. Вона сміялась, бо не могла згадати, як плачуть. Здивований Олімпіко теж засміявся, не розуміючи, що відбувається.

Певний час вони сміялися разом. Раптом Олімпіко осяяла інтуїтивна думка — і він виявив делікатність: запитав у неї, чи не нервовий, бува, це сміх. Макабеа припинила сміятися і сказала дуже, дуже втомлено:

— Не знаю, ні…

Макабеа зрозуміла одну річ: Ґлорія мала чудове життя. Адже Ґлорія товста. Повнота завжди була таємною мрією Макабеї, бо ще в Масейо вона почула, як якийсь хлопець сказав товстунці, що проходила вулицею: «Повнота — твоя краса!» Власне, з цієї миті їй захотілося погладшати, і тоді вона виказала єдине у своєму житті прохання. Вона попросила тітку купити їй риб’ячого жиру. (Вже тоді вона була схильною вірити рекламі). Тітка запитала її:

— Думаєш, ти — донька батьків, які купаються в розкоші?

Після того, як Олімпіко її кинув, Макабеа, яка не була сумною людиною, намагалася жити так, ніби нічого й не втратила. (Вона не відчувала відчаю або чогось подібного). Та й, зрештою, що вона могла вдіяти? Вона мала стійкий характер. А печаль була для багатих, для тих, хто може собі це дозволити, для тих, кому нема чого робити. Печаль — це розкіш.

Забув сказати, що наступного дня, після того, як Олімпіко кинув її, Макабеї дещо спало на думку. Якщо ніхто не збирався влаштовувати їй свято, а тим паче весілля, вона вирішила зробити це сама. Свято полягало в тому, що Макабеа купила без жодної необхідності нову губну помаду, не рожеву, якою вона зазвичай користувалась, а яскраво-червону. У туалеті вона так нафарбувала вуста, що вийшла за їхні природні обриси, щоб її тонкі губи стали схожими на шикарні губи Мерилін Монро. Потім вона подивилась у дзеркало й побачила там якусь жахливу істоту, в якої замість губ,