Читати книгу - ""Людина без нервів""

Гриша так і не запам'ятав, скільки тривало страшне, моторошне мовчання. Йому здавалося, що промайнули цілі години, перш ніж Олег вимовив здавленим голосом:

— Драстуйте, товаришу лейтенанте!

— Доброго здоров'я! — відповів той, вдивляючись у хлопчаків.

І враз дресирувальник і асистент, ніби підхоплені хвилею відчаю, заговорили водночас, заговорили голосно, швидко, перебиваючи один одного, намагаючись один одного перекричати:

— Товаришу лейтенанте, ви… ви… нам пробачте, це ми на вас тоді собаку…

— Еге… ненавмисне… ми вам тільки показати…

— Ми її дресирували на собаку охоронно-сторожової служби…

— Він повідець ненароком випустив. Він вам тільки показати, а Пальма вирвалась…

— Ми відпрацьовували з нею команду «фас», і ми хотіли потім піти в розплідник і показати, як ми її дресируємо…

— Вам тепер щеплення треба робити…

— І ми хотіли попросити, щоб нам дали справжню вівчарку на виховання, і…

— Бо вона, може, скажена. Нам теж роблять щеплення…

В міру того, як дресирувальник з асистентом верзли оцю нісенітницю, обличчя лейтенанта ставало дедалі суворіше, дедалі сердитіше.

— Ясно! Годі! — зненацька крикнув він і, засунувши руки в кишені штанів, великими кроками заходив по кімнаті.

Хлопчики замовкли. Від них, як мовиться, пара йшла.

— А, ч-ч-чортяка! — прогарчав високий лейтенант.

Черговий сидів, низько схиливши голову над столом, і Гриша помітив, як він покусує губи, щоб не зареготати.

Міліціонер, що сидів у кутку, затулив обличчя розчепіреними пальцями правої руки, і плечі у нього здригалися. І Міліціонер, який стояв біля дверей, теж стримував посмішку.

— А, ч-чортяка! — повторив лейтенант і раптом, вийнявши руки з кишень, стиснувши кулаки, зупинився перед хлопчиками. — Та ви… Та я вас зараз… та я… — вигукнув він голосно і, так і не договоривши, знову заходив по кімнаті.

— Це та, що тобі штани на коліні порвала? — спитав черговий, усе ще дивлячись у стіл.

Лейтенант не відповів. Тоді черговий підвів голову і звернувся до Гриші:

— Так! Твоя адреса й прізвище?

— Кузнецький провулок, будинок три, квартира вісім, — тихо відповів той.

Черговий записав адресу на четвертинці паперу й подивився на Олега:

— Твоя?

— Проїзд Короленка, будинок п'ятнадцять, квартира один.

— Так. Ідіть!

Хлопчики подалися до дверей, але за два кроки Олег зупинився й обернувся до чергового:

— Скажіть, будь ласка, а що нам тепер буде?

— Там побачимо. Ідіть, поки цілі.

Міліціонер, який стояв на дверях, пропускаючи хлопчиків, легенько дав Гриші щигля по маківці.

Опинившись на тротуарі, хлопчаки кинулися бігти, наче боялися, що лейтенант от-от вискочить і поженеться за ними. Коли ж звернули у найближчий завулок, Олег зненацька зупинився, засунув руки в кишені штанів і обперся спиною об стіну будинку.

— Дурні, дурні і дурні! — сказав він повільно й неголосно.

— Хто… дурні?

— Ми з тобою дурні: навіщо ми справжні адреси дали? Адже ніхто не перевіряв.

У відповідь на це Гриша тільки зітхнув.

Одинадцять днів Гриша очікував, що його батьків викличуть у міліцію.

На дванадцятий день, коли Гриша був у школі, пролунав дзвінок.

Бабуся відчинила двері й побачила стрункого лейтенанта в міліцейській формі.

— Даруйте! Тут живе Гриша Уточкін?

— Ту-у-ут, — протягла бабуся ослаблим голосом.

— Удома він?

— Нема-а-а… В школі!..

— Дозвольте на хвилинку!..

Бабуся відступилася, пропускаючи лейтенанта в передпокій, і тільки тут помітила, що лейтенант веде за повідець щеня-вівчарку з гострою мордочкою, торчкастими вухами і високими товстими лапами.

— Ось передайте йому, прошу, — сказав лейтенант, укладаючи кінець повідця в бабусину руку. — На нашийнику монограма є. І скажіть, що привіт їм обом від лейтенанта Самійленка.

Лейтенант козирнув і пішов.

Бабуся випустила з рук повідець і довго стояла, упершись руками в боки, дивлячись на щеня, яке розгулювало по передпокої й потягувало носом. Потім вона сходила в кімнату, начепила окуляри і, повернувшись до передпокою, присіла навпочіпки:

— Ану, ти! Як тебе?.. Ходи-но сюди! — сказала вона, чмокнувши губами.

Щеня підійшло до неї. виляючи хвостом й усміхаючись. Притримуючи його за спину, бабуся знайшла на нашийнику металеву пластинку. На ній вигравірувано:

«Гриші Уточкіну та Олегу Волошину від працівників 3-го відділення міліції».

— Ти ба!.. — прошепотіла бабуся.

У Лоді була одна слабина: йому так хотілося зажити слави людини хороброї, людини надзвичайної, яка пройшла крізь вогонь і воду, що він часом не міг не прибрехати.

Коли в піонерському таборі влаштовували прогулянку на човнах по річці, він усім своїм виглядом давав зрозуміти, що йому нудно кататися в «цій посудині для сухопутних щурів та маміїв».

Якщо проходив пароплав і човни похитувалися, а дівчата весело й трохи злякано пищали, Лодя навмисне ще дужче розхитував «цю посудину» і говорив:

— Спробували б ви п'ять балів на Чорному морі!

— А ти пробував?

Лодя кивав головою і розповідав про те, як він, узявши потихеньку човна, пройшов у п'ятибальний шторм з Третього табору Артеку до Нижнього табору, замалим не розбившись по дорозі об скелю Султанку.

— Нічого страшного немає. Не розгублюйся — і все гаразд. Злякався — тоді грай похоронний марш, — закінчував він.

Особливо Лодя намагався вразити своєю відвагою дванадцятирічну Машу Брикіну з другого загону