Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

Боївка саме виходила на край урвища, як раптом Андрієві сяйнула думка кинутись униз, туди, де з темряви провалля випиналися чорні піки ялиць. Схил стрімкий, усипаний камінням. Не падати, а скотитись ним, і від рації, що була зараз у нього на плечах, навряд чи щось залишиться». Це треба зробити тут, зараз, бо, як зійдемо в долину, такої можливості вже не буде».

Ще крок, ще… Ось він, камінь, що посунувся під ногою в Тура. Андрій наступив на нього і враз, ніби втрачаючи рівновагу, змахнув руками, скрикнув і полетів донизу. Зрушене його тілом каміння, дрібне і велике, зашурхотіло, загуло слідом за ним. Його кинуло спиною об гостру брилу, перевернуло догори ногами і покотило, понесло. Іскри сипонули з очей, біль страшний, немилосердний шарпнув ліву ногу. Закричав, спробував руками зачепитися за кущ, але зірвався. Впав на дрібне, пересипане піском каміння і ще кілька метрів сунувся, поки не прикрила його лапаста гілляка смереки.

Спробував підвестися, стати на ноги, та де там. У лівій гомілці спалахнув такий біль, ніби хто її різав. «Невже зламав ногу? Як же тепер?» З усіх боків чулися йому голоси. Згори когось спускали на мотузці, інші ніби вже встигли обійти кручу і, здавалось, наближалися з лісу. Загуло десь поруч, обсипаючись, каміння, й за якусь хвилю над ним схилився Мара.

— Живий?

— Та ніби… Тільки от нога…

— Що нога?

— Мабуть, зламав…

— Це погано… Ану, давай встанемо. — Мара підхопив його попідруч і спробував поставити на ноги. Андрій і сам хотів того, але як тільки наступив на ліву, біль з новою силою полоснув серце. Він зціпив зуби, але й крізь них вирвався стогін.

— Що, болить? А шляк би його трафив… не везе…

Мара обв'язав Андрія мотузкою і гукнув нагору, щоб тягли.

— Та почекайте, хай уже й ті підійдуть…

— Хто?

— Та там ніби хтось… Голоси чулися…

— Ти часом голови не ушкодив? Тут яма, провалля…

— Виходить, то луна так…

— Виходить, виходить… — бурчав Мара. — Як ти сам тепер ходитимеш? От ускочив, як когут в окріп…

Мотузка напнулася її потягла Андрія нагору. Піднімали недовго: за кілька хвилин уже сидів на стежці під скелею. Підійшов Тур, нахилився до нього, зло спитав:

— Що трапилось?

— Камінь з-під ноги вислизнув…

— Рація ціла?

— Не знаю… Я, здається, ногу зламав…

— Цього ще бракувало. Ану, роззувайся.

— Не можу, боляче…

— Терпи, козаче, отаманом будеш, — хихикнув над вухом Еней і вчепився у лівий чобіт. Од болю потьмарилось у голові, але стерпів.

— О, та вона в тебе таки добряче розпухла. Знімай паска… — Еней витяг із свого мішка змотану в клубок широку, на три пальці, грубого полотна стрічку і заходився перев'язувати Андрієві пошкоджену ногу. Перев'язував щільно, а потім ще й паском затягнув. — Чобота ми тобі дамо в руки, встромиш у нього якийсь патик — буде замість милиці. Ну, а тепер вставай… Ні, зажди, дай-но мені свою рацію…

Андрій скинув з плечей лямки. Потроху звівся на ноги, спробував наступити на ліву.

— Ну, як?

— Та ніби…

— Якось до Іванової хати додибаєш, а там…

Боївка знову рушила в путь. Поминули скелю, обійшли ще одне провалля й занурились у гущавину лісу. Тур торкнувся плеча Енея:

— Перепочинемо трохи та заразом і рацію перевіримо. — Провідник посунув на Андрія чорний, як грозова хмара. — Розгортай…

— Грицьку, — сказав Андрій. — Подай-но сюди рацію і допоможи мені кинути на оту смереку антену.

Андрій не дивився на Тура, проте кожною клітиною відчував його ворожість, агресивність, лють. Чомусь пригадалось, як ішли вони колись за Крайніченком через Мертві гори… «Де тепер майор? Що з ним? Просив мене вклонитися землі…» Тур уже виймав з-за пазухи пістолет. «Чи потрібен я йому з розбитою рацією і поламаною ногою, чи буде він і далі зі мною панькатись? Чи не розрядить він у мене свого машіненпістоля».

— Ну що? — навис над радистом Тур.

— Зараз побачимо…

Андрій зняв з рації чохла, підключив антену. Провідник чекав з якоюсь сатанинською напругою. Вона передавалась, неначе електричний струм. У Андрія почали тремтіти руки. А тут ще й Шпинь встромив свого носа. Очиці блищать зловтіхою, облизує тонкі губи, сопе над вухом.

Андрій відчув холодок страху. Ніби морозом, обсипало колючками серце. «А коли справді зіпсувалась рація? Кінець! Як каже Грицько, клямка!» Увімкнув батарею живлення, клацнув тумблером — глухо!

— А що? Догрався? — показав жовті, як у вовка, зуби Шпинь. — А я казав!

Андрія пройняла лють.

— Заберіть його звідси! — звернувся до провідника. Але той ніби не почув.

— Хто-небудь подайте мені мішка… Там запасні батареї…

— Та слухайте ви його… — процідив Шпинь.

Проте Мара подав мішка.

Андрій заходився виймати старі та заправляти в гніздо рації новий комплект батарей. Усі стояли й стежили за кожним його рухом. «Трапляється, коли людина в одну мить може посивіти, — майнуло в Андрія в голові. — Але це не той випадок… У мене, здається, й посивіти вже не лишилося часу!» Увімкнув батарею, рука лягла на тумблер. Звів очі на Тура. Обличчя провідника перекосила судомила люті. Клацнув вимикач, але примусити себе поглянути на щиток у Андрія не стачило сили.

— Ти диви… Загорілося… — якось непевно мовив Шпинь.