Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Роман шукає 📚 - Українською

Читати книгу - "Роман шукає"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Роман шукає" автора Микола Васильович Білкун. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 100
Перейти на сторінку:
бліда, стомлена, заплакана, з червоними очима.

— І справді, — казала вона, — то неправильно смерть зображують з косою. Її треба було б зображувати із хірургічним ланцетом в руках…

Сталося нещастя. Як тепер кажуть, «відлуння війни».

Десь я читав, що потужні сучасні механічні пили лісорубів інколи виходять з ладу, кришаться, натрапляючи в тілі дерева на кулі або осколки мін і снарядів. Але дедалі менше й менше залишається на нашій землі тих дерев, свідків і учасників другої світової війни, що захищали своїми тілами людей, в яких були спрямовані ці кулі, міни й снаряди. І, мабуть, ще менше залишилося живих людей, що їх той свинець не проминув.

Саме такій людині робила операцію моя дружина. Нескладну: абсцес на кульші ноги. Вона розрізала шкіру на гнійнику, щоб ввести туди турунду, змочену розчином антибіотика. Ланцет наткнувся на метал. Крихітний уламочок. Як головка шпильки. Люда його вийняла. Оце і все. А вночі він помер. Від тромбозу мозкових судин.

— Мене ж учили, що там може бути тромб, — плакала Люда. — Я ж знала, що треба б дати якийсь-антикоагулянт. Та це треба обов’язково робити при аналізах на протромбіновий час, а він не хотів лишатися в лікарні. Така, казав, дрібниця… І от він помер. І винуватець тут тільки один: хірург, котрий не призначив йому гепарину або принаймні пелентану. Я розмовляла з його родичами, з дружиною і дочкою. Я їм усе розповіла. Все, як було. Дивні якісь люди. Святі. Ще вони мене і втішали. Казали: «Ніхто не міг передбачити, що через цей крихітний уламок металу утвориться тромб…»

ЗнаТоКи викрили злочинця. Здорово в них це вийшло. Я б ніколи не здогадався, що саме цей доброзичливий, освічений чоловік, який говорив такі правильні слова, насправді небезпечний злодій. Я б ніколи його не запідозрив.

Я вимкнув телевізор і рішуче запитав:

— Інші лікарі, коли оперують абсцес, дають хворому ці твої антикоагулянти?

— Ні, — відповіла Люда. — Як правило, цього не роблять. Але тут особливий випадок. Це був літній чоловік, поранений, він уже кілька разів витримав подібні операції.

— Зрозуміло, — сказав я. — А коли б таку операцію робив твій професор?

Люда подивилася на мене, як на недоумкуватого.

— Абсцес? Ну, що ти кажеш? Професор не робить таких операцій.

— Зрозуміло, — сказав я. — А коли б зробив? Ну, уявімо собі такий випадок. Він би дав хворому ці антикоагулянти?

— Не знаю, — розгублено сказала Люда.

— Хто тебе позиватиме до суду?

— Не знаю, — сказала Люда. — Очевидно, родичі цього чоловіка, котрий помер фактично з моєї вини.

— Але ж ти казала, що вони тобі навіть співчували?

— Так, співчували…

— Ти вважаєш, що вони були нещирими? Вони розмовляли з тобою так, аби приспати твою пильність, а тим часом підуть до прокуратури із заявою на тебе?

— Ні, — сказала Люда і раптом спалахнула: — При чому тут їхня заява? Що за дурниці ти верзеш? Я не суду боюсь. Я боюсь, що поганий з мене лікар вийшов. А ти, замість того, щоб заспокоїти мене…

Чекай від жінки послідовності. Мені здавалося, що своїми логічними міркуваннями я її саме й заспокоював.

— Але ж тромб у нього міг утворитися й без хірургічного втручання?

— Дай мені спокій, — знов заплакала Люда.

І тут я нарешті збагнув, що мені треба було зробити з самого початку. Я її міцно обійняв і притиснув до себе. Вона ще кілька разів схлипнула й заспокоїлась. От вам і вся логіка.

Але щось мені муляло.

— Як було прізвище цього чоловіка? — знову спитав я.

— Анципер.

— Анципер? Семен Архипович?

— Семен Архипович. Ти його знав?

— Ні, — сказав я обережно. — Так, чув про нього.

Мені було дуже гірко. Мені було по-справжньому, без усяких перебільшень боляче. От іще один доказ, що об’єктивність наша — річ досить умовна. Коли гине людина, яку ти знав і любив, сприймаєш це зовсім по-іншому, ніж загибель людини, тобі не знайомої. Я ніколи не бачився з Семеном Анципером, але мені здавалося, що я добре його знаю. Знаю таким, яким був він тридцять років тому, веселим і затятим хлопцем без обох ніг. Людиною, яку я б хотів мати своїм другом.

— Що він робив?

— Працював у райсоцзабезі. Інспектором. Хоч і сам був без обох ніг.

— Коли його ховатимуть?

— Взавтра.

— Ти підеш на похорон?

— Піду.

— Підемо разом, — сказав я.

— Ти боїшся, що мені докорятимуть? — спитала Люда.

— Ні. Але я піду з тобою. А зараз ляж відпочинь…

До пізньої ночі сидів я за столом і робив свої записи. Цікаво, коли б це розслідування здійснювалось не на добровільних засадах, чи так само мені хотілося б спати?!

***

Ігор Вербицький довго не міг заснути, а таке з ним сталося вперше. Навіть у ніч після ампутації він міцно спав. Тоді дуже боліла кульша, він відчував неіснуючі пальці, у неіснуючу п’яту бив електричний струм, але Ігор спав, і снилися йому сни. А тепер він не міг заснути. Його нудило, в роті пекло й смерділо формаліном. Він гірко думав, що безглуздо марнує своє життя, згадував, що обіцяв самому собі, коли залишився живий, як збирався вчитися, читати, розумнішати, бути корисним для людей, а що з того вийшло? Перепродаж квитків, точніше кажучи, гидка спекуляція, а потім пияцтво, п’яні дурні розмови. Ну чим він, власне, кращий за отого недолугого жебрака Ямришка? Той, коли бере милостиню, ніколи не дякує, бо він ніби податок збирає з людей. І він, Ігор, перепродував квитки, ніби збираючи податок. Ямришко пропивав ці гроші. І вій, Ігор, їх пропивав. І сон тікав од нього геть…

Було тихо. В кінці коридора рипнули двері, хтось прогупав милицями до туалету. За вікнами вітер шарудів дзвінким,

1 ... 17 18 19 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман шукає"