Читати книгу - "Роман шукає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І справді, — казала вона, — то неправильно смерть зображують з косою. Її треба було б зображувати із хірургічним ланцетом в руках…
Сталося нещастя. Як тепер кажуть, «відлуння війни».
Десь я читав, що потужні сучасні механічні пили лісорубів інколи виходять з ладу, кришаться, натрапляючи в тілі дерева на кулі або осколки мін і снарядів. Але дедалі менше й менше залишається на нашій землі тих дерев, свідків і учасників другої світової війни, що захищали своїми тілами людей, в яких були спрямовані ці кулі, міни й снаряди. І, мабуть, ще менше залишилося живих людей, що їх той свинець не проминув.
Саме такій людині робила операцію моя дружина. Нескладну: абсцес на кульші ноги. Вона розрізала шкіру на гнійнику, щоб ввести туди турунду, змочену розчином антибіотика. Ланцет наткнувся на метал. Крихітний уламочок. Як головка шпильки. Люда його вийняла. Оце і все. А вночі він помер. Від тромбозу мозкових судин.
— Мене ж учили, що там може бути тромб, — плакала Люда. — Я ж знала, що треба б дати якийсь-антикоагулянт. Та це треба обов’язково робити при аналізах на протромбіновий час, а він не хотів лишатися в лікарні. Така, казав, дрібниця… І от він помер. І винуватець тут тільки один: хірург, котрий не призначив йому гепарину або принаймні пелентану. Я розмовляла з його родичами, з дружиною і дочкою. Я їм усе розповіла. Все, як було. Дивні якісь люди. Святі. Ще вони мене і втішали. Казали: «Ніхто не міг передбачити, що через цей крихітний уламок металу утвориться тромб…»
ЗнаТоКи викрили злочинця. Здорово в них це вийшло. Я б ніколи не здогадався, що саме цей доброзичливий, освічений чоловік, який говорив такі правильні слова, насправді небезпечний злодій. Я б ніколи його не запідозрив.
Я вимкнув телевізор і рішуче запитав:
— Інші лікарі, коли оперують абсцес, дають хворому ці твої антикоагулянти?
— Ні, — відповіла Люда. — Як правило, цього не роблять. Але тут особливий випадок. Це був літній чоловік, поранений, він уже кілька разів витримав подібні операції.
— Зрозуміло, — сказав я. — А коли б таку операцію робив твій професор?
Люда подивилася на мене, як на недоумкуватого.
— Абсцес? Ну, що ти кажеш? Професор не робить таких операцій.
— Зрозуміло, — сказав я. — А коли б зробив? Ну, уявімо собі такий випадок. Він би дав хворому ці антикоагулянти?
— Не знаю, — розгублено сказала Люда.
— Хто тебе позиватиме до суду?
— Не знаю, — сказала Люда. — Очевидно, родичі цього чоловіка, котрий помер фактично з моєї вини.
— Але ж ти казала, що вони тобі навіть співчували?
— Так, співчували…
— Ти вважаєш, що вони були нещирими? Вони розмовляли з тобою так, аби приспати твою пильність, а тим часом підуть до прокуратури із заявою на тебе?
— Ні, — сказала Люда і раптом спалахнула: — При чому тут їхня заява? Що за дурниці ти верзеш? Я не суду боюсь. Я боюсь, що поганий з мене лікар вийшов. А ти, замість того, щоб заспокоїти мене…
Чекай від жінки послідовності. Мені здавалося, що своїми логічними міркуваннями я її саме й заспокоював.
— Але ж тромб у нього міг утворитися й без хірургічного втручання?
— Дай мені спокій, — знов заплакала Люда.
І тут я нарешті збагнув, що мені треба було зробити з самого початку. Я її міцно обійняв і притиснув до себе. Вона ще кілька разів схлипнула й заспокоїлась. От вам і вся логіка.
Але щось мені муляло.
— Як було прізвище цього чоловіка? — знову спитав я.
— Анципер.
— Анципер? Семен Архипович?
— Семен Архипович. Ти його знав?
— Ні, — сказав я обережно. — Так, чув про нього.
Мені було дуже гірко. Мені було по-справжньому, без усяких перебільшень боляче. От іще один доказ, що об’єктивність наша — річ досить умовна. Коли гине людина, яку ти знав і любив, сприймаєш це зовсім по-іншому, ніж загибель людини, тобі не знайомої. Я ніколи не бачився з Семеном Анципером, але мені здавалося, що я добре його знаю. Знаю таким, яким був він тридцять років тому, веселим і затятим хлопцем без обох ніг. Людиною, яку я б хотів мати своїм другом.
— Що він робив?
— Працював у райсоцзабезі. Інспектором. Хоч і сам був без обох ніг.
— Коли його ховатимуть?
— Взавтра.
— Ти підеш на похорон?
— Піду.
— Підемо разом, — сказав я.
— Ти боїшся, що мені докорятимуть? — спитала Люда.
— Ні. Але я піду з тобою. А зараз ляж відпочинь…
До пізньої ночі сидів я за столом і робив свої записи. Цікаво, коли б це розслідування здійснювалось не на добровільних засадах, чи так само мені хотілося б спати?!
***Ігор Вербицький довго не міг заснути, а таке з ним сталося вперше. Навіть у ніч після ампутації він міцно спав. Тоді дуже боліла кульша, він відчував неіснуючі пальці, у неіснуючу п’яту бив електричний струм, але Ігор спав, і снилися йому сни. А тепер він не міг заснути. Його нудило, в роті пекло й смерділо формаліном. Він гірко думав, що безглуздо марнує своє життя, згадував, що обіцяв самому собі, коли залишився живий, як збирався вчитися, читати, розумнішати, бути корисним для людей, а що з того вийшло? Перепродаж квитків, точніше кажучи, гидка спекуляція, а потім пияцтво, п’яні дурні розмови. Ну чим він, власне, кращий за отого недолугого жебрака Ямришка? Той, коли бере милостиню, ніколи не дякує, бо він ніби податок збирає з людей. І він, Ігор, перепродував квитки, ніби збираючи податок. Ямришко пропивав ці гроші. І вій, Ігор, їх пропивав. І сон тікав од нього геть…
Було тихо. В кінці коридора рипнули двері, хтось прогупав милицями до туалету. За вікнами вітер шарудів дзвінким,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.