Читати книгу - "Царський курйоз"

— Нічого, місце підхоже, — відказав він, розсунувши рукою віти ліщини. — Кращого не знайти.

Тракт, перекинувшись через сідловину Чир’євої гори, впритул підійшов до берегових «іконостасів». Коло підніжжя їх клекотіла Біла. В цьому небезпечному місці тракт був перегороджений завалом з товстенних сосон, сушняку та великих каменів.

— Хіба тут вони пройдуть? — посміхнувся Афанасій. — Застрягнуть, голову кладу! А перед завалом я тракт «часничком» посипав. Ото затанцюють їхні коні!

— А хто дзвін охороняє? — спитав Пров Кукуєв. — Певно, наші лісовики-об’їждчики?

— Якби вони, півлиха було б! — стурбовано відповів Первуша. — Купець-падлюка драгунів на завод викликав. Он яка штука, хлопці!

— Їдуть! Їй-бо, їдуть! — загорлав раптом Непея.

Первуша, підвівшись на коліна, глянув поверх кущів на тракт. Із-за найближчого повороту виповзла довга, оповита курявою, змія. Пильні очі Первуші розрізнили жовті мундири трьох драгунів головного дозору, які насторожено оглядали придорожні кущі та скелі. Саженів за сто позаду дозору їхав офіцер, втомлено нахилившись у сідлі. А ще за сотню саженів від офіцера, з гримотінням, схожим на гуркіт далекого грому, рухалося щось величезне, незграбне. То на особливому візку везли дзвін. У візок було впряжено тридцять коней, по троє в ряд. Здаля було чути вигуки погоничів та ляскання батогів. Решта драгунів конвою розсипалися жовтими цятками і по боках, і позаду візка з дзвоном.

— Вони, — сказав Первуша, відводячи од тракту напружені, заслані сльозами очі. — Ходімо вниз, хлопці. Зустрічати будемо!

Під горою, коло завалу, лежали дебердєєвські робітні, озброєні ведмежими рогатинами, саморобними піками, вилами-трійчатками та сокирами вуглярів, важкими, на довгих топорищах. Рушниці мали не більше десятка робітників. Коли з’явився Первуша з двома іншими ватажками, розмови враз ущухли.

— Ідуть! — суворо сказав Афанасій. — Як гукну, вилітайте разом. Навалою! А я піду гостям хліб-сіль підносити.

Він лукаво, по-хлоп’ячому всміхнувся і, спираючись на молодий дубок, окутий в окоренку залізом, подерся на завал. Помітивши його, дозорні драгуни повернули і галопом помчали до офіцера. Той витяг з сідельної кобури довгоствольний пістолет, оглянув кремні і разом з дозорними поскакав до завалу.

— Хто це нагородив тут? — крикнув він, зупинивши коня.

— Ваше благородячко, — прохально почав Первуша, — ми, себто дебердєєвські робітні люди, до вашої милості з просьбою. Віддайте нам дзвін, що в Уфу-місто везете. Товариша нашого, Митька Дикова, у ньому смерть спіткала, в сплаві згорів. Хочемо ми дзвін в землю зарити, поховати покійничка з честю-почестю.

А більше вам нічого не хочеться? — посміхнувся недобре офіцер і почав обережно підводити пістолет. Геть з дороги, холопе! За кайданами скучив?

— Бач, як заспівав! — теж усміхнувся зло Первуша, стежачи за драгунами, що стягувалися до завалу. — Ви, дворяни та заводчики, залізні носи, заклювали нас, чорну кістку! Та вже гаразд, колись поквитаємось!

— Зараз і поквитаємось! — крикнув офіцер, спустивши курок. Куля свиснула, відірвавши Афанасієві мочку вуха.

Постріл офіцера неначе оживив завал. Він наїжився піками, рогатинами, вилами.

— Бий царицине військо! — змахнувши дубком, першим скочив на тракт Первуша. За ним посипались робітні.

Драгуни дали залп з карабінів. їм недружно відповіли рушниці робітних. Та перезарядити карабіни драгуни не встигли. Поки продули димні стволи, поки витягли з гнізд шомполи, схопилися за ладівниці, — робітні вже навалились.

— У шаблі! — гукнув офіцер, піднімаючи на диби свого злого горбоносого киргиза. Але коні драгунів, напоровшись на «часник», брикалися, крутились, не слухаючи шенкелів та поводів, і підставляли вершників під удари ворогів. А робітним, що взулися в поршні — постоли з товстої шкіри, «часник» був не страшний. Збитий у сутичці гурт, оповитий курявою, то підкочувався до берегової кручі, то знову тиснувся до Чир’євої гори.

Офіцер як прив’язався до Первуші, так і не відставав од нього. Важкий офіцерський палаш раз у раз мелькав у повітрі. Але даремно: завдати удару верткому Афанасієві було не так легко. До того ж він захищався дубком. Вибравши момент, Первуша з розмаху ахнув пудовим дубком. Він мітив у ківер офіцера і влучив би, коли б той не підставив палаш. Дубок і палаш зіткнулися, і переміг дубок. У руці офіцера лишився тільки ефес, а дубок замість ківера опустився на шию коня. Витріщивши очі й вискаливши зуби, кінь стрибнув назад. Одну лише мить бачив Афанасій дві пари очей, збожеволілих від жаху, — людини й коня. А потім усе пропало…

Первуша втомлено витер піт з чола і підійшов до краю урвища, але побачив тільки кола, що розходились по хвилях Білої.

Афанасій обернувся. По тракту носилось з десяток драгунів на оскаженілих конях. Робітні ловили їх і, стягаючи за пояси з сідел, кидали через голову на землю. Так жінки під час жнив, хапаючи за перевесло, перекидають за спину готові снопи. І дужі робітні, що граючись «садовили» в піч чотирипудові криці, легко, як жінки з снопами, розправлялися з драгунами.

Бій затихав.

Стратон знову замовк, дивлячись на попелясто-білі, мов хутро зимової білки, хмари, що повисли над Чир’еваю горою.

— А далі як діло було, Стратоне Єрмолайовичу? — не втерпівши, спитав я.

— Як далі діло було, точно не скажу, — відповів лісник. — По-різному в народі розповідають. Одні говорять, ніби робітники розбили дзвін на куски і чи то поховали їх під Чир’євою горою, чи то скинули у старий рудник он там, у безіменній паді. А інші твердять, начебто зняли ливарники з дзвона ланцюги й канати і скинули його в Білу. Вічний спокій буде, мовляв, померлому на дні річки, яка дзвін-могилу пісочком занесе. Затишна й пристойна могилка буде! Точно ніхто не знає, та коли тут десь Митька Дикова поховано, то й назвав народ вир, що під Чир’євою горою, Дзвонним. Бачите його, вир?..

Я довго дивився на пінистий коловорот, що крутив під Чир’євою