Читати книгу - "Справа Сен-Ф'якрів"

В графових очах був смуток. Щоб приховати свій біль, він засміявся, але сміх цей прозвучав невесело.

— Це ж так просто, погодьтеся зі мною. Ідеться про людину, що вела більш ніж легковажне життя й підписувала незабезпечені чеки… Старий Готьє уникає мене!.. Його треба переконати, його теж, що… — Він раптом здивовано глянув на священика. — Отже, панотче… Що з вами робиться?

І справді, священик був мов хмара. Він уникав дивитися на молодого графа й намагався так само сховатися від очей Мегре.

Моріс де Сен-Ф'якр усе зрозумів і вигукнув з іще більшою гіркотою:

— Он воно що! Мені ще не вірять… І не вірить саме той, хто хоче допомогти мені врятуватися, хоч і впевнений у моїй провині…

Він підійшов до дверей, відчинив їх і гукнув, забуваючи, що в домі небіжчиця:

— Альбере!.. Альбере!.. Мерщій, чорт забирай!.. Принесіть нам чогось випити…

Увійшов дворецький, попрямував до шафи й вийняв звідти пляшку віскі й чарки. Всі мовчки дивились на нього. Моріс де Сен-Ф'якр зауважив з якоюсь дивною усмішкою:

— За моїх часів у замку не тримали віскі.

— То пан Жан…

— Ага!

Граф ковтнув віскі й пішов замкнути за слугою двері.

— Отак-то воно, тут багато чого змінилося… — промимрив він, наче сам до себе.

Проте він не спускав очей зі священика, і той, дедалі більше ніяковіючи, промовив:

— Ви мені пробачте… Я вже мушу йти на урок закону божого…

— Хвилинку… Ви й надалі дотримуєтесь думки, що злочинець я, панотче?.. Та ні, не заперечуйте!.. Ви не з тих, хто вміє брехати. Тільки є певні моменти, які я хотів би з'ясувати… Бо ви мене не знаєте… Вас не було в Сен-Ф'якрі, коли тут жив я… Ви лише чули про мене… Що ж до матеріальних доказів, то їх немає… Комісар був свідком цієї трагедії й дещо вже знає…

— Благаю вас… — прошепотів священик.

— Ні!.. Ви не питимете?.. За ваше здоров'я, комісаре…

Граф похмуро дивився перед собою й сердито розвивав свою думку:

— Стільки людей тут можна було б запідозрити… Проте ви, — так, ви, — підозрюєте одного-однісінького мене… І я все більше думаю, чому саме… Я не спав цілу ніч… Перебрав усі можливі причини і нарешті, здається, знайшов… Що вам сказала моя мати?

Священик смертельно зблід.

— Я нічого не знаю… — пробелькотів він.

— Якщо ваша ласка, панотче… Ви мені допомогли, хай буде так! Ви позичили мені сорок тисяч франків, які дають мені змогу перепочити й належно поховати матір… Я вам щиро вдячний… Та разом з тим ви обтяжуєте мене своїми підозрами… Ви молитеся за мене… Це або надто багато, або надто мало…

В його голосі забриніли лихі, погрозливі нотки.

— Спочатку я гадав, що ми з'ясуємо все це з вами без пана Мегре… Гаразд! Я радий, що він тут… Що більше я над цим думаю, то виразніше передбачаю якісь ускладнення…

— Благаю вас, не мучте мене…

— Ні, панотче, ви не вийдете звідси, не сказавши мені правди! — мовив граф.

Тепер це була зовсім інша людина. Він був ладен на все. І, як усі легкодухі, як усі люди лагідної вдачі, він упав у неймовірну лють. Його громовий голос, певно, чули в кімнаті покійної, розташованій якраз над бібліотекою.

— Ви довго підтримували постійні контакти з моєю матір'ю… Гадаю, що Жан Метейє теж ходив до вашої церкви… Хто ж із них сказав вам щось таке… Мати, еге ж?

Мегре пригадав почуті вчора слова: «Таємниця сповіді…» — і зрозумів муки священика, його мученицький вигляд, його стан під зливою слів графа де Сен-Ф'якра.

— Що ж таке вона могла вам сказати?.. Ага, знаю!.. Якщо можна так висловитись, я був тут, коли почався цей занепад… Ми з вами знаємо про життя геть усе… — Він озирнувся довкола, ледь стримуючи гнів. — Були часи, коли кожен, хто входив до цієї зали, затамовував подих, бо тут працював мій батько, хазяїн… Тоді не було віскі в шафах… Зате полиці були заповнені книгами, як чашечки у бджолиних стільниках заповнені медом…

Мегре теж пам'ятав це! «Граф працює…»

Цих слів було досить, щоб змусити фермерів чекати у передпокої по дві години!

«Граф викликав мене до бібліотеки…» Батько Мегре розказував про це з повагою, бо це таки була важлива подія.

— Він беріг дрова й задовольнявся гасовою грілкою, яку ставили біля нього замість водяного опалення, — вів далі Моріс де Сен-Ф'якр. — Ви цього не знали… — звернувся він до розгубленого священика. — Ви застали в замку вже безладдя… Мати, лишившись без чоловіка… Та ще й коли її єдиний синочок пустував у Парижі і приїздив сюди лише для того, щоб вимагати гроші… Тоді й з'явилися секретарі…

Очі його заблищали, і Мегре здалося, що з них зараз закапають сльози.

— Що вона вам сказала?.. Боялася, що я сюди приїду, хіба ні?.. Вона знала, що їй доведеться латати ще одну дірку в моєму бюджеті, а це значить щось продавати, аби знову врятувати мене від сорому…

— Я б радив вам заспокоїтись! — глухо промовив священик.

— Не раніше, ніж я дізнаюся… Якщо вже ви почали мене підозрювати, не знаючи мене, з першої хвилини…

До розмови втрутився Мегре.

— Панотець подбав про зникнення молитовника… — повільно мовив він.

Він уже все зрозумів і тому протягував графові рятувальний круг. Він уявляв собі графиню, чию душу краяли докори сумління і боязнь гріха… Чи не боялася вона кари небесної?.. Чи не було їй соромно перед своїм сином?..

Вона була хворобливо екзальтована! То чому б не могла сказати, під покровом таємниці сповіді, одного чудового дня:

— Я боюся свого сина…

Бо вона ж його таки,