Читати книгу - "Векша"

— Чого ж це ти спізнився? У нас тут така вечеря була! Вої ще й меду стоялого принесли. Ну, дарма, сідай, я й для тебе ось приберіг…

Спати Векші не хотілося, і він ще довго сидів біля вогнища з рудовусим. Той розповідав йому про ратні походи, в яких неоднораз сам бував, про суворе життя дозорців. Розпитував також і Векшу, хто він і звідки.

Тільки перед світанком Векша приліг на короткий спочинок.

Поступово береги змінювалися. На початку путі ліси підступали до самої води, а тепер тільки подекуди купчилися невеликі гайочки, низькі чагарі та кучеряві поодинокі верби, А то все, куди оком не кинь, поле й поле, травами високими та квітами барвистими, мов килимами, постелене. І ніде ні осель, ні людини. Лише птахи кружляють зграями над безмежжям просторів та інколи висуне голову з густої трави сайгак чи руда гостроморда лисиця.

Якось опівдні, коли розімлілі від спеки гребці пустили човни на самоплив, Векша помітив на дальньому горбі в полі чорну цяточку.

— Коршак, мабуть, сидить? — торкнув за плече Путяту.

— Угу, — мугукнув Путята, навіть не поглянувши в той бік.

Зате Куделя одразу звів очі на горб.

— Вистежують, вовки трикляті…— пробурмотів стурбовано.

— Які вовки? — не зрозумів Векша.

— Не вовки, а печеніги, щоб їм ворони очі повипивали! — сказав сердито Куделя і, спрямувавши свою однодеревку до сусіднього човна, де радилися між собою збентежені гості, перебрався до нього.

— Кого ж вони тут вистежують? — знову звернувся Векша до Путяти.

— Та кого ж, як не нас, — нехотя відповів той.

— Нас? — здивувався Векша. — Навіщо ми їм?

— Ясно навіщо — пограбувати хочуть, невільників захопити.

— А господар сказав, що Ігор уклав із їхнім ханом умову про мир.

— Умову вклали і заприсяглися її не порушувати, та печеніги не завше виконують свою обіцянку.

— Як же вони пограбують? Ми ж на воді.

— Біля порогів нападають, коли на суходіл виходимо. А ще як у морі буря здійметься і судна до берега причалять. Чого, думаєш, оце вої супроводжують наш похід? Щоб його боронити.

— Бач, Куделя про це змовчав…

— Звісно. Нащо говорити таке? Аби сказав, то, може, ти й не найнявся б до нього. Він мене з самого початку застеріг, щоб нічого не розповідав тобі. А тепер ти однаково нікуди не дінешся… Еге, зараз йому нелегко знайти охочого в похід. Печеніги дедалі частіше перестрівають. Думаєш, я помандрував би оце, коли б на те моя воля? Доводиться… — зітхнув. — їм, гостям, що? Попаде в полон, є за що й викупитись. А нам… сказано: з пальця меду не добудеш… Та ти не бійся. Цього разу он які пожертви склали Велесу! Оберігатиме. І воїв скільки з нами послав князь! Якщо печеніги й нападуть, відіб’ються.

— Ну й лисюка ж наш господар! — похитав головою Векша. — Виходить: м’яко стелив, а твердо спать.

— А так-таки, показував коня, продав — козеня.

Тим часом на горбі поруч одної чорної цятки з’явилося іще кілька.

— Тьху на вас, поганці! — вигукнув хтось.

— Тьху! Тьху! — залунало по човнах.

Тепер уже похід зупинявся на короткі ночівлі віддалік од берега. На суходіл не виходили. Всі спали в човнах. Гребці притомились і виснажилися без гарячої страви.

Коли ж попереду показався скелястий, порослий лісом острів, усі зраділи. Нарешті можна буде й страву зварити, й безпечно перепочити.

Тільки-но причалили, Векша взяв із човна тонкий з трьома вістрями остень, заліз на низько схилену до річки старезну вербу.

Сонце ще височенько стояло в небі й добре просвічувало воду крізь гілля.

Ось поважно проплив чорноспинний окунь, смішно поводячи червоними пірцями, ніби хизуючись ними. Потім з’явився табунець сріблястих верховодок.

Рибки довго грали на одному місці, аж поки не налетів на них великий щупак. Він, мовби стріла, випущена з лука, шмигнув крізь табун, на ходу схопивши своєю ненажерною пащекою рибинку. Табун наче хто здмухнув.

Небавом приплив такий же великий щупак. Мабуть, повернувся той самий. Він, певно, гадав іще тут поживитися. Як тільки щупак наблизився до остеня, Векша швидко ткнув у нього вістрями. Хижак несамовито забився, але з остеня спорснути не міг.

Викинувши на сухе щупака, Векша знову втупився поглядом у воду.

Біля верби довгенько не показувалася жодна рибка. У Векші навіть рука зомліла. Коли він вибрав для неї зручніше місце, ненароком зірвав з гілки листок, і той, покружлявши, упав на воду. Одразу ж із глибини виринув сомище й, ворушачи тонкими рожевими вусами на непомірно великій чорній голові, повільно підплив до листка.

Спершу Векша навіть злякався, думав, сам водяник спливає до нього, та це тривало тільки одну мить. Смикнувши до себе остень, він з розгону ввігнав його сомові в голову.

Поки Векша рибалив, Куделя з Путятою заново перев’язували поклажу.

— Навіщо це? — запитав Векша, кладучи на траву нанизаних крізь жабра на лозину сома й щупака. — Вода ж тиха.

— Тиха вона, тиха, та стережись лиха, — відповів похмуро гість. — Попадеш у вибоїну, все через борт вилетить… О, влов добрячий! — повеселів Куделя, помітивши здобич.

— Вибоїна на воді?! — недовірливо осміхнувся Векша. — Це ж не земля!

— Ото ж і біда, що не земля, — зітхнув гість. — На землі можна об’їхати, а тут… Каміння далі піде впоперек річки. Вдаришся об нього, то хіба що