Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

— Ще б пак! — підтвердив Риндін. — Лишається тільки дивуватися, як можна було це зробити при такій охороні.

Галина посміхнулась — задерикувато й весело:

— Ну, якщо хочеш, то перехитрити завжди можна. Особливо — дівчині. Треба дуже захотіти. Мені допоміг мій комбінезон механіка. От я і пробралась. Залізла в скафандр. А товариш Ван Лун знайшов мене… на щастя, вже тепер, коли корабель летить.

Риндін багатозначно переглянувся з товаришами. Становище й справді було своєрідне: адже дійсно, ні в космічний простір дівчину не викинеш, ні на Землю звідси не повернеш.

Галя Рижко тим часом задумливо крутила в руках ґудзик від комбінезона, який вона одержала від Ван Луна. Підвівши голову, вона помітила погляд Риндіна і цілком спокійно пояснила:

— Це коли я лізла в скафандр, так, правда, дуже поспішала, щоб встигнути. Боялася, що ви повернетесь. Зачепилася рукавом і відірвала ґудзик. Він відскочив і покотився. А мені вже ніколи було вилазити за ним. Ну, нічого, я пришию.

Дівчина розмовляла так невимушено, наче й справді вона не вчинила нічого особливого. Ну, їхала, скажімо, в тролейбусі зайцем. Контролер виявив, примусив купити квиток, і все тут. Можна їхати далі, діло закінчено, слід подумати і про те, щоб пришити ґудзик, який відірвався під час посадки, добро — він знайшовся. Саме так подумав Сокіл. Він скоса поглянув на дівчину:

— Слухайте, Галю, ви, очевидно, не розумієте все ж таки, що ви накоїли. Адже я вам не раз пояснював всю неможливість, всю безглуздість вашого наполегливого прагнення вирушити з нашою експедицією…

— І зовсім не так! — палко вигукнула вона. — Ви, звичайно, заперечували. А пам’ятаєте, як ви сказали, що самі особисто були б раді, коли б я полетіла з вами? Пам’ятаєте? Ні, скажіть, ви пам’ятаєте?

Сокіл безпорадно розвів руками. Ніяково відповів:

— Проте я говорив все це зовсім в іншому плані… так сказати, в особистому.

— А особисте завжди невіддільне від загального і навпаки, — тріумфуюче заявила Галя. — І я тоді ж таки зрозуміла, що коли б не офіціальна заборона взяти ще кого-небудь, то й ви б погодилися… може статися, навіть скоріше від інших, — додала вона, потупивши очі і ледве помітно всміхаючись.

— Прямо дивно! — тепер уже цілком щиро обурився Ван Лун. — Ви вважаєте, все діло в офіціальній забороні? Отак: заборонено, і все? А дозволю собі спитати, — продукти? Ваша, пробачте, вага? І де користь від вас, вибачте, в чому?

— Даремно ви сердитеся, товаришу Ван Лун, — простодушно відповіла дівчина. — Їсти я буду дуже мало, адже ж я вже говорила, що спеціально тренувалася, і не обтяжу вас. Вага у мене маленька-маленька, всього п’ятдесят шість кіло. І за час подорожі я навіть ще більше схудну, от побачите. І до подорожі я підготувалася. Можу, Миколо Петровичу, допомагати вам в роботі з приладами. Спеціально навчалася в обсерваторії.

— Що?

— Моя мама працює в Кримській астрономічній обсерваторії. І я завжди дуже цікавилася астрономією, допомагала їй і раніше. Потім, коли вирішила летіти, ще більше підучилася у мами. Ну, звичайно, я їй нічого не казала про свої плани. Бо мами — вони ще гірші від бюрократів-секретарів, їх ніколи ні в чому не можна переконати, вічно вважають тебе за дівчисько, наче ніколи не були самі молодими. От вам, Вадиме Сергійовичу, допомагатиму шукати на Венері ультразолото. Завжди дуже любила хімію і геологію. І можу також взяти на себе готування їжі на кораблі, адже це жіноча справа, — закінчила вона, скоса глянувши на Ван Луна. Помітивши, що він з цікавістю подивився на неї, Галя додала: — Ще вмію трохи стріляти. Мене хвалили в нашому гуртку. Звичайно, не те, щоб по-справжньому, як ви, товаришу Ван Лун, але трохи можу.

Ван Лун розшукав свою люльку, яка за цей час встигла перепливти до протилежної стінки, з трудом знову розпалив її. Метка дівчина, нічого не скажеш. Вона на все має відповідь. А щодо готування їжі, це, звісно, ідея, хм… дуже-дуже нудне заняття для чоловіка, що там не кажи…

Галя Рижко вже помітила роздум Ван Луна і поквапилася додати ще, ледь-ледь посміхаючись:

— І я не курю, значить, не буду витрачати на себе повітря. Бачите, все зовсім не так погано, як вам здалося.

— Та що це справді, Миколо Петровичу, — майже добродушним тоном поскаржився Ван Лун, відвертаючись од Галі, щоб вона не помітила усмішки, яка мимоволі з’явилася на його обличчі, — вона, зауважу, дозволяє собі вже жартувати зі мною.

— Та заждіть, Ван, — відповів Риндін, — все це надто серйозна справа. Адже її треба буде годувати, розумієте? Де ми візьмемо для неї їжу?

Але замість Ван Луна відповіла сама Галя:

— Астроплан летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск на Венеру потрібно буде, припустімо, ще кілька днів. Я пам’ятаю всі розрахунки і цифри в статтях і доповідях, особливо — ваших, Миколо Петровичу. Я їх чи не напам’ять заучувала. От взагалі це виходить близько ста шістдесяти днів. На зворотний шлях будемо рахувати стільки ж таки. Всього — триста двадцять. Перебування на Венері — ще майже п’ятсот днів. А продуктів взято набагато більше, крім того, є ще й резервний запас. Значить, вистачить і на мене, от!

Сокіл, який почував себе трохи незручно, — особливо тому, що він так несвоєчасно і зрадницьки почервонів (і чого б це, власне кажучи?), — вирішив, що час і йому подати голос. Він відкашлявся і сказав:

— Все це гаразд, Галю, припустімо. А от уявіть собі, що нам не доведеться поповнити наші запаси на Венері. Що буде тоді?

— Ніяк не можу уявити собі такого, — рішуче відповіла дівчина, продовжуючи невинно дивитися на Миколу Петровича, немовби це він поставив їй запитання, а не Сокіл. — Ніяк не можу! Вадим Сергійович стільки розповідав мені про різних дивовижних тварин, яких нам доведеться зустріти на Венері. І говорив, що коли б я полетіла, то він